Охтирчанина Віктора Васильченка з побратимами рашисти підступно розстріляли, вишикувавши рядком. Він загинув поблизу населеного пункту Крем’яне Курської області. Виконуючи бойове завдання.
Народився Захисник 12 березня 1968 року. Дитинство, юність і доросле життя минуло в рідній Охтирці. Віктор Васильович мав золоті руки. За що не візьметься – все доведе до ладу, розповідає донька Марина.
Вам також може сподобатися
«Тато був будівельником. Умів і дахи зводити, і цеглу класти, і паркани ставити. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Був дуже добрим і щирим. Понад усе любив своїх дітей, онуків. Захоплювався риболовлею, був пасічником не в одному поколінні. Коли на війні обирав собі позивний, то довго не думав: назвався «Пасічником», – каже донька.
На фото: Батько трьох дітей, дідусь, 56-річний Віктор Васильченко більше за все на світі хотів, аби на землі настав мир. Фото з домашнього архіву.
Коли рашисти почали повномасштабне вторгнення, Віктор Васильченко мешкав зі своєю другою дружиною Марією Федорівною у приватному будинку. З нею виховали двоє синів. На той час всі діти жили окремо. Марина мала власну сім’ю, молодший мешкав за кордоном, а старший жив і працював у Києві.
«Коли тато дізнався, що війна, одразу ж з товаришем пішли до військкомату і записалися в територіальну оборону, – продовжує донька. – Вже потім нам сказав про своє рішення.
Ми залишались вдома, нікуди не виїжджали. Ворогу так і на вдалося окупувати наше місто, але бойові дії були, літаки літали.
26 лютого рашисти бомбили військову частину в Охтирці. Загинуло дуже багато людей. Було багато поранених. Тато теж тоді там перебував. Вижив – дивом: його викинуло вибуховою хвилею, отримав контузію, перелом ребер. Але в перші дні війни ніхто лікарняного не давав. Людей не вистачало, мусив переходити все на ногах. Здебільшого служив в Охтирському районі, перекидали їх з місця на місце, довго на одній локації не стояли».
Свою війну чоловік розпочав у 53 роки. Коли служив недалеко від дому, інколи вдавалося забігти поїсти чи помитися, переодягтися в чисте. А коли розпочалася Курська операція в серпні 2024 року, разом з побратимами вирушили виконувати поставлені завдання.
«Востаннє говорила з татом десь за півтора місяця до того, як він зник безвісти. 12 жовтня він мені телефонував, але я не почула дзвінка, – досі не може собі пробачити Марина. – Наступного дня говорив зі своєю дружиною по відеозв’язку. І вночі з хлопцями зразу ж виїхали на завдання. На місце прибули 14-го і відтоді ніхто з них на зв’язок не виходив.
Побратими нам повідомили, що тато три дні не виходить на зв’язок. Спочатку ми не дуже хвилювалися, бо таке було часто. А потім почали шукати його. Куди тільки не писали: і в військову частину, і президенту, в усі офіційні установи… Не раз брали участь в акціях з пошуку зниклих безвісти. І в Києві, і в Охтирці. Їздили на обміни в надії, що там зустрінемо його. Спочатку власною автівкою, потім ще з однією дівчиною створили групу для таких поїздок. Збирали людей, шукали автобус. Зустрічали наших хлопців, розпитували про тата, фотографії показували. І жили надією.
А потім почали повертатися на щиті ті бійці, які були з татом тоді на завданні. Наша надія танула з кожним із них».
Рідні не помилилися: із шести Захисників тіло Віктора Васильченка поховали п’ятим.
«Майже місяць тому нам повідомили, що є збіг ДНК. Крім експертизи, рідні були на опізнанні. Постріл у голову настільки її спотворив, що впізнавати довелося лише його шрами і татуювання на тілі…
Інформації про те, що сталося того дня, було багато і різної. Але коли ми зіставили всі факти, найреальніше, що українських бійців рашисти взяли в оточення, вистроїли в рядочок і розстріляли. Пострілами в голови», – знову переживає ті жахливі події дочка.
Поховали Героя 19 вересня 2026 у рідній Охтирці.
Нині в родині вже очікують шостого малюка. Шостого онука Віктора Васильовича. Своїх милих малюків дідусь вже ніколи не побачить, не візьме на руки та не розкаже про своє життя-буття, не мовить їм своє мудре слово, не навчить усього, що вмів сам. Не передасть родинного захоплення пасікою. Із його численних вуликів дотепер дожили лише два. Батько Захисника, якому майже дев’яносто, не може доглядати за бджолами.
«Він мене завжди просив: «Ніколи не сварися на своїх дітей. Не кричи на них, доцю. Я вас усіх дуже люблю». Коли почалася війна, тато мріяв тільки про одне – щоб вона закінчилася. Але не дожив до цього дня, хоча й робив все для його наближення».
