Людмила познайомилася з Владиславом, коли навчалася в десятому класі школи №2 в рідному Білопіллі, що на Сумщині. Хлопець теж закінчив там 9 класів, а з нового навчального року прийшов навчатися саме в їхній 10-Б. «Спочатку ми не сподобалися одне одному, – почала свою історію жінка. – Постійно конфліктували. Потім раптом в одну мить щось змінилося в наших стосунках, і в одинадцятому класі почали зустрічатися. Будували плани на майбутнє. Я завжди хотіла бути вчителькою, тож після школи вступила в педагогічний. А Влад пішов працювати слюсарем на наш машинобудівний завод. Там трудилися його батьки. Згодом теж здобув освіту в Харківському машинобудівному технікумі. Строкову службу проходив в Одесі, у прикордонних військах. Ми часто листувалися. А коли мені запропонували місце в рідній школі, переконав не втрачати цей шанс і переводитися на заочне. Одружилися ми в 1995 році, коли Влад повернувся з армії і почав займатися бізнесом. Їздив до Харкова, купував шоколадки, жуйки, різні дрібнички на оптовому ринку та здавав до комісійних магазинів у Білопіллі. За виручені кошти зміг і себе утримувати, і навіть на весілля заробити. Проте його батьки наполягали, щоб син кидав ті промисли і влаштовувався на «нормальну» роботу. Щоб стаж ішов, щоб мав соціальні гарантії.
У 1995 році, через кілька днів після весілля, яке відгуляли 5 серпня, Владислав підписав свій перший контракт на службу на прикордонній заставі в Білопіллі. Адже до кордону з росією – рукою подати. Робота йому подобалася. Але після кількох років служби вирішив все ж таки полишити її. Він сам завжди був принциповим, чесним і справедливим, тому до себе теж завжди вимагав такого ж ставлення. Військова ж служба цього не передбачала, тому й вирішив знову повернутися до підприємництва. Зайнявся сільським господарством. У 2014 році, коли окупанти прийшли на нашу землю, Влад поставив мене перед фактом: якщо йому вручать повістку, то неодмінно піде воювати. Казав, що це його обов’язок. Інакше що він синові скаже, як йому в очі дивитиметься, якщо буде ховатися від служби? Протистояти цьому було неможливо».
Вам також може сподобатися
Вдруге Владислав Скоробагатько підписав контракт на військову службу в жовтні 2019-го. Як дружина не плакала, не відмовляла – усе було марно. Сказав, що вже ходив у військкомат, все оформив, завтра проходитиме медогляд. Цього разу був у складі обслуги артилерійських установок у військовій частині, що дислокувалася в Конотопі. Невдовзі разом з побратимами потрапив на Донецький напрямок. Розповідав, що перебуває не на першій, а на другій-третій лініях оборони. Проте не раз потрапляв під ворожий обстріл. «Він був водієм, тож часто возив їжу, снаряди, інше необхідне для військових свого підрозділу, – каже дружина. – Також мав бойові чергування. Якийсь час був на навчанні на Львівщині, знову повертався на Донбас. А наприкінці грудня 2021 року повернувся до своєї військової частини в Конотопі – потрапив під ротацію. Тож на вихідні, на свята приїздив додому. Я тоді йому казала, щоб написав рапорт та повертався в мирне життя, бо вже тоді всі почали відчувати, що щось назріває з боку росії. Але він відповідав, що хлопців своїх тепер не залишить».
На початку лютого 2022 року Владислав все менше бував вдома. Людмила знала, що возив снаряди з Гостомеля в Конотоп. Були постійно на зв’язку, тож розповідав, як часто ламалися вантажівки, як їхали по зброю по два дні замість одного через старі машини, як доводилося їх ремонтувати серед ночі на трасі, в населених пунктах… А інколи лагодили техніку, яка під зав’язку була завантажена смертоносним вантажем.
«24 лютого я була вдома, – пригадує Людмила. – Прокинулася від звуку будильника о шостій і одразу побачила повідомлення у вайбері: директор школи писав, що нині до школи не йдемо. Я ще подумала – чому? Тільки ж з карантину вийшли. І тут почула вибух. Зрозуміла одразу, що почалася війна. Швидко розбудила доньку, маму, пішли ховатися в підвал. Чоловік тієї ночі мав якраз повернутися вчергове з Гостомеля. Набрала його. Він, завантажений снарядами, вже в’їхав у Конотоп. Усю ніч були в дорозі. Про війну ще нічого не знав. Почав переконувати, що то мені здалося. Коли ж я сказала, що бомблять прикордонне село поблизу нас, велів запастися продуктами і нікуди не виходити, а сам мав забрати свої речі з військової частини. «Людо, нас відправляють в тил! – почула від нього пізніше. Просив берегти себе і дітей, ховатися вдома між стінами, а в холодний підвал не спускатися, щоб не похворіли».
Таким чоловіка Людмилі ще ніколи не доводилося бачити. І цей голос… Він змусив стиснутися серце, здавити горло, відчути якийсь льодяний страх. Увечері вони домовилися, що більше з дому йому не телефонуватимуть, щоб не відволікати. Коли матиме час, він набиратиме сам. У суботу, 26 лютого, Владислав кілька разів виходив на зв’язок. Спочатку давав поради, які запаси робити, що приготувати, як діяти в тій чи іншій ситуації. Людмила пригадує, що ближче до вечора чоловік зателефонував і мав дуже піднесений настрій. Казав, що ми сильний опір чинимо окупантам.
Зв’язок з чоловіком Людмила тримала кожні дві години. Він казав, що їхня колона завантажених снарядами вантажівок рухається в напрямку Києва. Того дня Владислав харчувався лише шоколадними батончиками, які встиг придбати в якомусь, уже напівпорожньому, магазині. Наступного дня повідомив: «Ми лупимо, гатимо з усього, що маємо. З усіх сил!» Але на запитання про те, де вони, відповідав лише жартами. «Він набрав мене по відеозв’язку у вайбері десь о четвертій дня в п’ятницю, – продовжує жінка. – Але я жахнулася, коли побачила, який він був змучений, зморений. Сказав, що трохи ліг перепочити просто в машині, але дуже захотілося зателефонувати додому…»
Більше дзвінків не було… Людмила наважилася сама набрати його номер: «Слухавку він не взяв. Тоді в мене вже закралася тривога. Але лякати рідних не хотіла. Заспокоювала і їх, і себе. А може, телефон випав, може, загубив його… – намагалася вигадувати різні причини. – Але коли набрала його вдруге, то відповів незнайомий голос: «Ваш чоловік загинув…»
Як виявилося, Владислав з побратимами стримував рашистів на Чернігівщині, поблизу села Червоне, якого тепер більше на карті не існує. Воно повністю знищене. У той фатальний вечір він під’їхав до складів з боєприпасами, щоб завантажити машину снарядами, які підвозив до артилерійських установок. Тим часом підбіг взяти сухпайки собі та товаришеві. І коли вже підходив до своєї вантажівки, окупанти вдарили ракетами по складах з боєприпасами. Владислав загинув миттєво.
Цей день для родини Скоробагатьків розділив усе на «до» і «після». Не стало
їхнього найкращого батька, турботливого сина та брата, коханого чоловіка, найлагіднішого дідуся… «Вдалося з’ясувати, що тіло чоловіка зберігається в морзі Чернігова, – каже жінка. – І щоб його забрати, необхідно було потрапити в напівокуповане місто. Я вже й зібралася туди їхати, але брат зміг переконати, що це небезпечно, що треба перечекати кілька днів. А наступного дня Чернігів був уже повністю окупований».
Довкола горя родини згуртувалися білопільці, друзі, куми, родичі, підключилися волонтери. Військові, які на той час перебували в Чернігові, переконували, що вивезти тіло – нереальне завдання, бо всі мости навколо міста підірвані. Проте волонтери дивом змогли це зробити. Хтозна-якими шляхами й стежками, інколи переносячи тіло бійця на руках, вони змогли доправити його в Білопілля. Тож майже через місяць захисник таки повернувся в рідне місто. Поховали Владислава Скоробагатька 31 березня 2022 року. А в травні дружина отримала його нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно).
…Сьогодні родина мешкає в Сумах. Переїхали торік, коли рідне місто рашисти почали потужно обстрілювати. А батьки та сестра так і залишилися в Білопіллі, де похований їхній найдорожчий у світі Герой.
Усім так його не вистачає… Рідні не забудуть його жартів, щирої усмішки, лагідного слова, спільного відпочинку, несподіваних приємних подарунків. А ще Людмила часто бере до рук Владиславову барсетку, яку їй передали побратими. Її запах так нагадує про нього… Тепер йому назавжди залишиться 47.
