У багатодітній родині Прищеп Максим був середущим. Мав старшу сестру Ірину та молодшого брата Ярослава. Батьків, Оксану Миколаївну та Віктора Григоровича поєднала спільна професія. Він приїхав з Житомирщини у Соснівку, що на Білогірщині, працювати ветлікарем. А вона там трудилася зоотехніком. У 1995 році побралися і залишилися тут жити. Після школи Максим вступив у Кременецький педагогічний коледж, де здобув фах вчителя фізкультури та туризму. З дитинства полюбляв спорт: грав у волейбол, баскетбол, футбол… Строкову службу хлопець проходив на Київщині при Міністерстві оборони. Батьки навіть отримали подяку за виховання сина від першого заступника Міністра оборони. Проте пов’язувати свою долю з військовою справою Максим не хотів. Повернувшись в рідне село, влаштувався механізатором на місцеве сільськогосподарське підприємство.
«23 лютого 2022 року нам зателефонували з сільської ради та сказали, що Максим має з’явитися у військкоматі, – згадує мати. – Він був наймолодшим з усіх сільських хлопців, які тоді поїхали в Білогір’я…» Вже на початку березня 2022 року у складі піхотного батальйону Третьої окремої танкової бригади Максим Прищепа вирушив на захист Києва. За словами Оксани Миколаївни, син був снайпером. Але не хотів нічого розповідати про службу. Далі Максим, якому дали позивний «Масяня», брав участь у Слобожанській наступальній операції та стримував ворога на Харківщині. Був водієм 2-го стрілецького відділення. Його побратими згадують, як він, ризикуючи власним життям, вивозив поранених з поля бою, рятуючи їх від смерті. «Він дуже приязний. З усіма мав дружні стосунки. З повагою ставився до командирів. Його любили всі, – розповідають товариші по зброї. – Іноді нам здавалося, що він має якийсь унікальний внутрішній ресурс. Жодного разу, попри шалену втому, коли всі інші вже на межі, Максим не відмовлявся від завдання. Особливо, якщо йшлося про допомогу побратимам. День, ніч – не важливо. Навіть коли йому пропонували відпочити, він відмовлявся і їхав чи йшов на завдання. Хлопці навіть жартома називали його двожильним».
Вам також може сподобатися
На фото: Максим Прищепа мріяв одружитися та придбати житло для своєї нової сім’ї. Але ці плани змарнувала клята війна. Фото з домашнього архіву.
На сторінці Третьї окремої важкої механізованої Залізної бригади у фейсбуці є допис про невичерпну моральну силу та хоробрість «Масяні», про якого у батальйоні ходять легенди. Про те, як він в якості провідника заводив хлопців на передові позиції та виводив на відпочинок. Про його неймовірний фарт: автомобіль, на якому Максим підвозив побратимам на «передок» все необхідне, кілька разів підривався на мінах, витримав кілька ударів ворожих FPV-дронів… «Якось після підриву машини на міні «Масяня» дістався до нас втомлений, змарнілий, – розповідає один із командирів. – Спілкуючись з ним, зрозумів – контужений. Пропонували їхати до шпиталю. Відмовився: мовляв, якщо і є контузія, то легка. «А хто працюватиме, хто хлопців забезпечуватиме, у нас що, є зайві люди?» – відрізав, і за деякий час – знову на виїзд… Іноді пропонуєш йому відпочити, тим паче, що є заміна. А він лише мовчки покрутить головою, мовляв «ні».
Мама згадує, як син якось розповів, що не було чим везти хлопців на позиції через негоду. Тоді виручив якийсь дідусь з села – доставив власним трактором… «За три роки і п’ять місяців війни Максим побував удома лише чотири рази, – каже Оксана Миколаївна. – Все старався допомогти, щось полагодити. Їздив до своєї дівчини, з якою хотів одружитися, проте поки тривала війна, відкладав ці плани. Останній раз був у селі в травні цього року. Провідав племінника, якого дуже любив. Насторожимо мене, що залишив усі речі. Мовляв, якщо будуть потрібні – скаже, щоб надіслала».
20 липня у Ярослава був день народження. Максим зателефонував, привітав його та поспілкувався з мамою. Це була їхня остання розмова. «Такий був засмучений, втомлений, небритий. Раніше ніколи собі не дозволяв ходити неголеним. А це кинув: «Нема часу». Тоді я ще не знала, що за три дні до цього отримав контузію й відмовився від госпіталізації», – пригадує мама. Один із офіцерів розповів, що в батальйоні всі знали Максима як напрочуд спокійного і скромного, надзвичайно цілеспрямованого та хороброго на бойових завданнях. Його вважали «золотою людиною», яка мала неймовірне везіння. Але ніхто не знав, що везіння теж має обмежений ліміт…
«Зазвичай на позиції Максим возив хлопців вночі. На той час їх вже пильнували ворожі дрони. 25 липня отримав наказ їхати вдень. Переконував, що не можна, що то – дорога в один кінець… Але поїхав. Сказав хлопцям збиратися – і в дорогу. В машині було їх восьмеро, розповідали побратими сина, яким пощастило вижити. Їх атакувало одразу два дрони. Приблизно на тому ж місці, де раніше отримав контузію, але зміг пішки повернутися до своїх. Тепер же Максиму роздробило ногу. Як не намагалися хлопці його врятувати – не змогли. Стік кров’ю…» – знову переживає ті жахливі миті останніх хвилин життя сина мати.
Максим Прищепа, солдат стрілецького батальйону Залізної бригади загинув в районі населеного пункту Кам’янка Харківської області. Захисника поховали 31 липня в рідній Соснівці. У грудні йому мало б виповнитися 28 років… За свій бойовий шлях Герой отримав державні нагороди – нагрудний знак «Ветеран війни», орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль оперативного командування «Харків» – «Хоробре серце». В його школі відкрили стелу пам’яті на честь Героя. Серце матері ніколи не зможе змиритися з втратою дитини. Сьогодні її опорою та розрадою є рідні, які підтримують одне одного щодня. А ще – батьки і сестра щодня, щохвилини, щосекунди чекають звісточки від Ярослава, який нині теж боронить країну від ворога на Сумщині. За понад рік служби 21-річний Захисник вже побував під Вовчанськом, на Донеччині, кілька разів лікувався після поранень. Як і більшість українців, сім’я дуже чекає його вдома – живого і здорового – і з Перемогою.
