Її зодягають маленьким українцям, щойно ті подадуть світові перший зойк. В ній проводжають в останню земну дорогу. Вона слугує найміцнішим оберегом й в якості надважливої сімейної реліквії передається з покоління в покоління. Це саме нею вільнолюбна проукраїнська еліта гордо й нескорено підкреслювала своє походження в умовах суворої цензури російської імперії. Це вона щедро зрошувалася багряною кров’ю в страшні часи культурного геноциду, голодоморів. Це її закопували з усім найціннішим у скринях в лісах нащадки вільних козаків, які знали, що їм загрожує виселення в Сибір чи розстріл… Незмінний свідок найважливіших подій, молитва, що мовиться мовчки з покоління в покоління, пісня, що виконується без слів з діда-прадіда – українська вишиванка.
Щороку в третій четвер травня українці вдома, вимушено на чужині й діаспора відзначають одне з наймолодших й найколоритніших свят – Всесвітній день вишиванки. Це недержавне й не релігійне свято нині, в період страшної пекельної війни, набуло особливого відтінку, забарвлення, тональності і значення. Вишиванка нині – це не про моду. Це про нескорення. Це про єднання поколінь і їхнє суголосся. Це про найзатятіше бажання зберегти свою ідентифікацію для всіх прийдешніх поколінь. Бо ми – українці.
Вам також може сподобатися
Для оцих двох дітей, що на фото, як і для тисяч українських дітей, вишиванки до глибочезної старості, до останнього подиху будуть не просто елементом одягу, а вростуть глибоко в серце, у саму душу впустять корінці. Аби вони зростали українцями, їхні батьки віддали свої життя, не встигнувши взяти на руки кровинок. Це ті діти, для яких тато – це холодний граніт, який біжать цілувати, бо так навчили мами; це безліч світлин із посмішками вдома; це сльози на материнських й бабусиних очах при одній лиш вимові цього такого для них якогось зачарованого і неземного слова. Цим дітям судилося війною не відчути ні найміцніших і найзатишніших в світі татусевих обіймів, ні найрадісніших підкидань угору; не мати татусевих підтримки й поради і мати дуже сильну маму, яка любитиме за двох, крадькома латаючи геть зідрану душу, потайки плачучи ночами в подушку. Діти Героїв! Правда, гордо звучить? Їх запрошуватимуть на заходи і реквієми пам’яті, їм дякуватимуть за подвиг їхніх батьків. А по суті – за напівсирітство.
Аміночці 1 вересня буде чотири. Татусь дуже чекав її з’яви. Проте на пологах був присутній вже з неба, переконана кохана, бо ті пройшли легко. 23-річний старший лейтенант, командир взводу 58 окремої мотопіхотної бригади ярмолинчанин Віталій Гуменюк помер 27 травня 2022 року внаслідок важкого поранення, яке отримав на Донеччині 18 травня.
Макарчик народився 22 листопада 2024-го. Через два дні після загибелі татуся. Утім вони з мамою ще довго його чекатимуть: спочатку вірили, що немає зв’язку на позиціях. Після сповіщення про зникнення безвісти молились, аби був живий. 26-річний розвідник-гранатометник Віктор Штиркун загинув 20 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Трудове на Донеччині.
Обидва подружжя встигли ще разом обрати імена своїм дітям… Такою, неспівмірно високою ціною дається нам Перемога, виборюється вільне завтра, відстоюється Незалежність, за якими – право і гордість, честь і обов’язок носити вишиванку, візерунки якої шифрують справжній, єдиний, незламний код нації.
Лише два дні роз’єднують цьогоріч дві такі вагомі нині для нас дати: Всесвітній день вишиванки і День Героїв. Це доволі символічно. Оскільки направду все взаємозв’язано. Виховані на споконвічних українських традиціях й прагненні справедливої Незалежності, що закодовані в кожнісінькім витку вишивки усіх регіонів, українські сини і доньки взяли до рук зброю. Й зодягнули піксель, який самі ж і охрестили розлюченою вишиванкою. Завдяки кожному і кожній з них, тим хто нині в строю, у розлюченій вишиванці, й тим, чию табличку на хресті покриває вишитий рушник, ми і наші діти, всі, хто в тилу, мають змогу мати український паспорт, розмовляти українською і гордо зодягати вишиванку.
