Дружина якраз була на нічному чергуванні, адже працювала медсестрою в обласній лікарні, коли Вікторове (прізвища героїв не вказуємо з етичних міркувань) якесь необґрунтоване безсоння вдосвіта переросло в перегляд новин. «Що і слід було довести, – риторично мовив сам до себе. – Казав же, що ця наволоч до повномасштабного вторгнення готується. А вони про паради». Одного за одним став набирати побратимів, пліч-о-пліч з якими впродовж двох років поспіль, поки не отримав серйозне поранення, пройшли найгарячіші точки АТО. Неквапно, ніби не вірячи у те, шо відбувається, зібрав наплічник й подався до військкомату. Там уже була довжелезна черга. То був ранок 24 лютого 2022 року.
Дружинин дзвінок якраз застав в тій черзі, в якій у надто високій концентрації витав козацький дух вільнолюбства, справедливості, сміливості й найпалкішої ненависті до того, хто навіював нам, що брат. «Вітю, війна! – кричала у слухавку. – Моя сестра з чоловіком і малими уже на кордоні. Черги. Утім ще можна виїхати. Давай, ти – в гараж за валізами. Я через банкомат, аптеку й продуктовий – і збираємо речі. Добре, що обидві автівки заправили. Чи однією поїдемо? Але ні, не будемо тут залишати…» Вона тараторила так швидко, що чоловік не встигав вставити слова. Просила їхати з нею, лякала, що покине, сварила, що він і так виснажив її терпіння за ті два роки, що був в АТО. «Ну дивися, як знаєш, – уже істерила, розуміючи, що не переконає. – Ти свій вибір зробив. Я їду. Сподіваюся, ти доєднаєшся».
Вам також може сподобатися
Буквально за кілька днів так званого навчання Віктор з підрозділом вже був на передовій. Не вистачало тоді нашим оборонцям амуніції. Волонтери й небайдужі збирали її по всіх усюдах. «Наталю, може, знайдете зі швагром й сестрою мені там, за кордоном, шолом, плитоноски, євроаптечку… Як вийдете на якийсь нормальний, як мовиться, канал, дасиш знати, мені хлопцям багато замовити треба. Тільки благаю – постарайтеся. У мене тут зовсім безвусі пацани. Як їм без захисту?» – просив дружину. Та обіцяла спробувати.
«Командир, – звернувся якось до Віктора підлеглий. – Моя сусідка Аліна повернулася з Чехії. Там мала свій невеличкий швейний бізнес. Тут вже зібрала дуже потужну команду, закріпившись допомогою закордонних партнерів. Хоче список, що нам треба. Давайте разом складемо».
Відправка за відправкою, замовлення за замовленням – так зав’язалися їхні спочатку телефонні стосунки. Небавом Аліна з кількома такими ж, як охрестять їх, безбаштовими стала їздити в саме пекло. Привозила Захисникам передачі, іменні й зібрані на замовлення. А ще смаколики, що готували волонтерські осередки й пенсіонери у їхньому регіоні, дитячі малюнки і обереги.
«Вікторе, – виправдовувалася дружина, – для тебе поки нічого не знайшли. Ми зараз зайняті оформленням документів. Тут, до слова, навіть дуже добре приймають українських біженців. І житлом забезпечують, й виплатами, та й місцеві нам так допомагають. Я тебе прошу, ввімкни мозок і гайда до нас. Навіщо ж я маю дурно нервувати: що з тобою, де ти?»
…Все довкруж якесь цнотливо біле. Лиш сліпуче сонце, в якого чомусь аж кілька очей, що так прицільно яскраво світять, то з’являється, то зникає. «Прийшов до тями», – почув біля себе чиєсь стривожене. Розплющив очі. Спробував поворухнутися. Не зміг. Над ліжком, в якому лежав, у білих халатах стояли суттєво старший чоловік і зовсім юна дівчинка. «Спокійно, сину, – поклав руку на плече, як він зрозумів, лікар. – Вже все позаду. Жити будеш. Операція пройшла добре».
Віктор знову заплющив очі. Замість того сліпучого сонця перед ним з’явилася страшна картина: дим, чорно, шум і гул, обстріл страшний і шквальний. Падали хлопці. Сподівався, просто поранені. А перед тим отой Алінин сусід ще встиг йому сказати, що волонтерський бус обстріляли, Аліна в важкому стані, у шпиталі, і що їй потрібна кров. Потім знов сліпуче сонце. Він згадав: гострезний біль у ногах, липко і гаряче. Його на ношах виносять хлопці. А далі – темно. Аж потім – сонце.
«Ноги!» – раптом ударило током. Вирішив спробувати, чи рухаються. Всеньке тіло ніби паралізоване. «Ноги…» – прошепотів і зазирнув лікарю в самісіньку душу. Не відвів погляд. Витримав. «Без них, сину, живуть, – констатував. – Зараз такі протези роблять, що й в гори підеш, й у футбол заграєш».
«Хлопці?» – знову дивився у саму душу. Медсестричка заплакала. А лікар опустив очі. «Все потім. Зараз треба сили, – голос тремтів. – Ми зв’язалися з твоєю дружиною. Дали їй координати. Тож чекай гостю. Молоді ви ще зовсім. Все у вас попереду». «Телефон?» – запитав сухо. «Твого нема. Зараз принесуть інший. Волонтери забезпечили», – медики направилися до виходу. «Волонтери!» – вдарило струмом, і він згадав про Аліну, якій потрібна кров. «Лікарю, а ви не знаєте?..» Як же він втішився, що Аліна теж у цім шпиталі. Що кров їй знайшли.
Принесли телефон. Набрав дружину. Вірив: вона вже десь в дорозі. Почула його голос й розплакалася. Але в монолозі тім чомусь замість підтримки якісь завуальовані звинувачення й докори. Мовляв, просила. Мовляв, для чого. А ще – за кого? Зізналася, що поки не їде в Україну. Записалася на курси, треба вчити мову, бо, тільки знаючи її, багато перспектив. Приїде згодом. Йому все одно ще довго лікуватися. А потім ще реабілітація, протезування. Просила не падати духом.
…Лежав, обернувшись до стіни, говорити не хотів. Ні з ким. Та й жити не хотів. Так тривало кілька днів. Зайшов один із побратимів. В нього легше поранення. Розповів, кого «задвохсотило», кого «затрьохсотило». Жити не захотілося ще дужче.
«А яку ти любиш каву?» – знайомий голос із особливою дзвінкістю змусив обернутися. «Американо з молоком», – сам здивувався, що відповів. «Тримай, – Аліна з усмішкою й перебинтованою головою подавала філіжанку. – Я просто теж таку люблю».
Щоб підняти з ліжка й витягнути з депресії командира одного зі своїх підопічних підрозділів, Аліна пішла на курси психологів.
…Шлях був важкий. Але Віктор став на ноги. Вірніше, на протези, яких волонтерка добилася, як і надпрофесійного лікарського втручання в одній із провідних закордонних клінік. Разом з Аліною вони, вигравши грант, відкрили підприємство з виготовлення військової амуніції. Щоправда, бізнес той тільки називається так гучно, працюють ж бо в підтримку Збройних сил. А гранд був потрібен для закупівлі обладнання.
Наталя провідала коханого раз. Коли протезували в закордонній клініці. Тоді обоє прийшли до висновку, що вони таки не пара. Після офіційного розлучення з Наталею Віктор зробив пропозицію Аліні. Нині вони живуть, як мовиться, душа в душу, бо вміють розуміти одне одного з пів слова, бо обоє скуштували отого пекла, бо цінують одне одного. Утім оприлюднювати їхні прізвища у газеті заборонили. Кажуть: щастя любить тишу. Що ж: хай воно буде тривким. Бо заслужене.
