Ще 17-річною юнкою Катерина наче відчувала, що наш ворог прийде з боку росії. У рідному Білопіллі її сім’я жила на п’ятому поверсі багатоповерхівки, і з вікна було добре видно україно-російський кордон. До нього там з десять кілометрів. Тоді, сама до кінця не розуміючи сакральність питання, показуючи в бік розмежування, вона казала мамі: «Дивися – он звідти на нас поїдуть танки». Ненька махала на дочку руками, мовляв, що ти таке дурне кажеш…
«Не знаю, чому я так думала. Напевне тому, що змалку цікавилася історією України, багато читала на цю тему. Пам’ятаю, як вчителька в школі дорікала мені: «И кто тебя надоумил, что Степан Бандера – герой?» А це вже були часи української незалежності», – зауважує жінка.
Вам також може сподобатися
У 2021 році Катерина Слободчикова вирішила, що хоче бути військовою. За плечима вже був чималий стаж роботи в торгівлі, закінчував школу син. І мати не стала відмовляти дочку, бо знала її твердий характер. Тож за пів року до повномасштабного вторгнення рашистів жінка займалася у навчальному центрі «Десна», стала стрільцем. Затим закінчила Полтавський університет зв’язку. Саме в Полтаві радіотелеграфістку й застали події 24 лютого…
«Я прокинулася від шуму. Здавалося, що то злітали літаки. Хоча до цього ніколи такого не чула. Було відчуття, що щось трапилося, щось не те відбувається. Зателефонував земляк і сказав, що зі сходу напали», – розповіла жінка.
Того ж дня Катерина виїхала на Харківщину, а 25 лютого вона вже була на позиції, забезпечувала дуже важливий тоді зв’язок між військовими і командуванням. Дев’ять місяців жінка перебувала на «нулі», як-то кажуть, 24 на 7. Ховаючись від обстрілів, облаштовуючи радіовузли в бліндажах, покинутих хатах, напівзруйнованих клубах, інших вцілілих приміщенням, день за днем виконувала своє надважливе для бійців завдання.
«З Харківського напрямку наша частина поступово переміщувалася, – каже Катерина. – Мій шлях проліг від Ізюму до Кремінної. Пережили й артилерійські обстріли, і танкові атаки, і авіанальоти. А мені не можна пропустити жодного повідомлення, потрібно чути кожен вибух, обстріл… Це стає частиною тебе. Це дуже важливо, це життя наших хлопців».
Чи важче жінці на війні, ніж чоловікові? Катерина каже, що найбільше боялася бути тягарем для побратимів: «Як би там не було, в екстрених ситуаціях на полі бою чоловіки витриваліші і морально, і фізично, підготовленіші. Тому намагалася все робити, аби їх не підвести. Тренувалася, робила вправи, навчалася, коли була така можливість. А от у побуті дискомфорту не було. Хоч довелося відмовитися від багатьох речей, без яких не може обійтися будь-яка жінка в мирний час, – зачіски, манікюру. У жовтні минулого року я підстригла волосся, бо в умовах війни не завжди є можливість помити голову. Інколи можу собі дозволити крем для обличчя, стараюся підтримувати форму нігтів. А про макіяж навіть не думаю, адже не знаю, чи матиму можливість його потім змити. Бувало, мені навіть снилося, що я в салоні краси, роблю манікюр».
За словами військової, на війні багато речей сприймаються по-іншому. «Те, що раніше здавалося важливим, до прикладу, які шпалери поклеїти, де придбати якусь річ, відремонтувати техніку, тут стає таким далеким, дрібним, неважливим». Жінка хоча б один раз на день намагається повідомити рідним про себе – зателефонувати чи надіслати смс: «У мене все ОК». А також почути , як справи у сина та мами. Дізнатися про чоловіка, котрий також воює. Олександр в 2014 році добровільно став на захист рідної землі. Спочатку був у піхоті, нині – танкіст.
«В армії немає часу розслаблятися. Тут постійна напруга. Ти не просто працюєш, ти цим живеш», – поділилася робочими буднями Катерина.
Син Катерини тим часом закінчив школу, вступив у медичний виш. «Я мріяла, що він стане музикантом, бо закінчив музичну школу, чудово грає на саксофоні. Але в дев’ятому класі він остаточно вирішив, що хоче бути лікарем-психіатром. Це його вибір, і я його поважаю», – каже жінка.
Нині Катерина вже не на передовій. Після травми у березні цього року вона три місяці була на лікарняномуй тепер не може носити бронежилет, а в небезпечній зоні без нього – ніяк. До Перемоги України з війська вона йти не збирається. Каже, що на початку війни жінкам давали таку можливість, проте вона це навіть не розглядала.
«Після війни я не залишуся військовою, – стверджує Катерина. – Я хочу повернутися до мирного життя, хочу забути весь цей жах. Проте навряд чи забуду своїх полеглих побратимів. Від Ізюму до Кремінної немає жодного населеного пункту, де б ми не перебували і де б я не ховала тих, з ким ділилася їжею, з ким переживала важкі воєнні будні. І мій чоловік також не хоче продовжувати військову кар’єру після нашої Перемоги. Він мріє про доньку, якій навіть вже ім’я придумав: Вікторія… Я ж не будую плани на майбутнє, не люблю це робити. Головне – щоб ми перемогли. Щоб можна було спокійно ходити своїм рідним містом. Щоб матері здітьми безтурботно спали у своїх ліжках, не поспішаючи до укриттів. Щоб усі могли вільно дихати, гуляти парком, полем…»
Про парк і поле Катерина розповідала з особливою інтонацією. Адже пригадала свою останню відпустку на Сумщині, коли мимоволі стала свідком фотосесії молодої родини з дітьми на краю поля із соняшниками. «Мені тоді аж руки потерпли і ноги заніміли. Я раптом подумала: «А якщо там міни?» Бо приїхала з Донеччини, де і крок убік ступити було надзвичайно небезпечно…» – пригадує жінка. І додає, що, напевне, ці страхи залишаться з нею назавжди.
Читайте також: Киянин Максим Нестеров стриже та голить поранених бійців у шпиталях
