«Хоч змалку знала, що бачити вві сні ріллю – до покійника в домі, коли наснилися чорні великі брили на рідному подвір’ї, віднесла цю прикмету до банального забобону, – розповідає 55-річна Олена Жовнір з Лисця, що на Кам’янеччині. – Коли ж цей сон з’являвся третю ніч поспіль, подумала: хоч би з мамою все було добре, вона ж у мене вже не молоденька. Попри те, що на війні був син, я й думки не припустила, що щось може трапитись з ним. Він ж бо запевняв, що неодмінно, однозначно повернеться».
Він й повернувся. Тільки на щиті. Молодший сержант, бойовий медик Артем Жовнір з позивним «Хотабич» загинув 19 грудня 2022-го поблизу Мар’їнки на Донеччині, від вибухової травми. «У розпал пекельного бою побіг до пораненого побратима й під час чергового шквального обстрілу прикрив його собою», – не в силі стримати пекучих сліз зчорніла від горя ненька.
Вам також може сподобатися
Артем зростав вертким, шустрим, кмітливим, допитливим, всесторонньо розвинутим. Цікавився усім. Завжди займався спортом, змайструвавши вдома турніки, придбавши грушу. Перейнявши від дідусів неабияку майстровитість, уже в першому класі, позбиравши по сусідах у кого колесо, у кого руль, сам склав велосипед. На шкільному гуртку виготовляли з ровесниками літаки. Не було такого, чого б не вміли золоті руки справжнього господаря. Завжди усім поспішав на допомогу. А що вже друзів мав! Ніколи ж бо не вмів лукавити, знаходив спільну мову й зі старшими, й з ровесниками. А дітвора завжди горнулася до нього й мостилася на руки. Бавив на дев’ять років молодшого брата, дуже його любив…
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Артем був на заробітках. Маючи за плечами строкову службу в десантних військах, справжній чоловік попросив дружину, щоб привезла у Польщу доньку, а матері наказав, щоб та одразу, коли принесуть повістку, дала йому знати. «Юля з Софійкою приїхали до Польщі. Отже, моя квітуся (так завжди називав донечку, в якій не чув душі) у безпеці, тож піду бити русню, якщо покличуть», – написав у своєму щоденнику.
«Що ж ти, мамо, не сказала, що прийшла мені повістка? Аж через хлопців дізнався», – набрав найріднішу. «Сину, може, ще хоч трішки там побудь, – прохала слізно. – Воно ж закінчиться скоро». Переконувати було намарно, дивом у 2014-му рідним вдалося відмовити: зовсім крихітною була донечка.
Навіть тижня не побувши вдома, на початку травня 2022-го старший розвідник (посада зі строкової служби) приєднався до лав ЗСУ. На нетривалих навчаннях пригадував навички бійця й опановував фах бойового медика. У вересні молодший сержант в складі 95-ї бригади був уже в Мар’їнці.
«Артем дуже вже мене беріг від хвилювань. Завжди запевняв, що все добре. Скидав фото й відео. Але виключно позитивні. Якось похизувався, як палає підірваний ним танк. Тоді збагнула: він не лише рятує побратимів, а й нещадно нищить ворога. Періодично попереджав, що чотири доби буде «в місці, де немає зв’язку». Я терпляче й з молитвами чекала п’ятої, щоранку й щовечора все ж пишучи йому. 16 грудня у сина був день народження. 34 виповнилося. Написала привітання. Знала, що прочитає, коли з’явиться можливість. 19 грудня якраз і був отой найочікуваніший п’ятий день. Чекала. Не телефонував. Не писав. В мережі не було. Зробила всі необхідні процедури своїй підопічній. Я ж бо тоді була у Польщі на заробітках, доглядала бабусю. Щосекунди брала в руки телефон. Написала невістці з онукою, чи не телефонував їм. Коли на телефоні засвітився невідомий номер, затерпло серце». Телефонували з військкомату. Поляки, у яких працювала, напоїли заспокійливим, відвезли на автобус. Дала знати Юлі. «Я хотіла волати на всенький світ, – до болю стискає долоні виснажена страшним розпачом жінка. – Та з усіх сил трималася: в автобусі повно людей. Лиш, затискаючи обличчя рушником, безшумно кричала чи вила. Повернулися з Польщі Артемові дівчатка. А його привезли на дев’ятий день. Дуже дякую тим побратимам, які винесли сина з поля бою».
…Його поховали у ріднім селі. Поряд з другом, теж Захисником, Романом Сіком. Тепер удвох в небесному строю. Меморіальну дошку на честь Героя відкрили на фасаді рідної школи. От тільки хіба ж той холодний граніт, та цілком заслужена, здобута ціною власного життя слава, та незаплямована, що служитиме дороговказом й гордістю для всіх наступних поколінь, честь обіймуть й приголублять одинадцятирічну Софійку, в якої з татусем був неймовірно тісний зв’язок, замінять батька, чоловіка, сина, брата, друга?
«Він наснився мені на сороковий день, – зітхає ненька. –З друзями був біля чистого прозорого озера. Усміхнувся мені, як завжди. Та рідна усмішка ніколи не сходила з його вуст. Й сказав: «Я вже, мамо, мушу йти». Ви знаєте, я щиро вірила, що час хоч трішки притупить біль. Втім з кожним днем стає дедалі важче. Вкорінюється, витискаючи все живе, незворотне відчуття: він більше ніколи мені не всміхнеться, ніколи уже не пригорне, не візьме на руки дитину, бо ніколи уже не прийде».
