«Дуже постараюся, моя зіронько, обов’язково вирватися бодай у коротку відпустку. Якщо не на наш спільний, то на твій ювілей, – мріяв в телефонних розмовах сержант, командир бойової машини та механізованого відділення Павло Ліфер на позивний «М-ТАК». – Дуже скучив. За тобою, синами, за рідними». 5 вересня 2024-го щасливе подружжя мало відзначати двадцяту річницю знайомства, 16-го ж Ірині сповнилося 40.
«На мій сороковий день народження сиділи з Павликом всю ніч. Його якраз тоді привезли, – пекучі сльози рясно й безупинно течуть обличчям тепер уже вдови. – Хоч загинув ще 14 липня».
Вони познайомилися в Києві. Ірина уродженка Черкащини. Павло – Чернігівщини. Обоє у столиці працювали. «Я з сусідкою по кімнаті в гуртожитку пішла до її кумів на день народження, – пригадує той воістину доленосний день Ірина. – Засиділися допізна. Тож залишилися ночувати. Вранці на кухні зустріли брата господині, який, прийшовши з нічної зміни, варив суп. Який ж він вдався смачний! Затим всією компанією подалися на пікнік. Було це 5 вересня 2004 року. Я закохалася в нього одразу: душа компанії, що сипав дотепними жартами на будь-які теми, неймовірний добряк й невгамовний весельчак, сильний і мужній, справжній. А усмішка… Яка ж у нього прегарна усмішка. Він ж згодом зізнався, що з першої миті збагнув: ми послані одне одному Богом».
Стосунки розвивалися стрімко. Відзначивши 16 вересня Іринине двадцятиріччя, закохані стали жити разом. Небавом зняли квартиру. А згодом обоє знайшли перспективніші роботи у Броварах, тож переїхали туди. «5 листопада 2005-го ми розписалися, – гортає щасливі сторінки минулого жінка, – 12-го ж повінчалися. Два велелюдні весілля зіграли: у мене й у нього».
Павла не можна було не любити. Він справді був неймовірним: готував так, що пальчики оближеш. Не цурався ні прибрати, ні попрати. А що вже під силу були усі чоловічі роботи: й усілякі будівельні, ремонтні, й столярство, й автівки вмів ремонтувати… Ніколи не сидів без діла. З пластикових пляшок плів сітки на огорожу. Дивував різноманітними власноруч зробленими виробами. Навіть хлопці з передової згодом розкажуть, що у вільні секунди то акумулятори розбирав, то щось інше чинив.
Коли у 2007-му Ірину прокесарили, медики сказали, що породіллі зовсім не можна вставати, тому потрібно комусь бути біля дитини. Мами обидвох далеко, та й господарство у кожної. Щасливий татусь п’ять днів був у пологовому, доглядаючи не лише новонародженого Владика, а й прооперовану дружину. «Ми самі її помиємо, – наполягали санітарки, – ви займайтеся дитиною». «Ні, я все зроблю», – заперечував і з усім на відмінно справлявся. «Ми з Владиком у візочку щовечора зустрічали Павлика з роботи, – розповідає позбавлена війною права на щастя дружина. – Коли дитина капризувала, чоловік відпрошувався з роботи й мчав додому. Пралки ще тоді не було, тож сам прав усе, підсобляв, як міг. Коли Владик ходив в садочок, ми разом йшли його забирати, довго гуляли дорогою, каталися на ковзанах. Грали в квадрат. Тут… де зараз уже прапори».
На татусеві груди поклали в 2014-му й Ваню. Павло знову був з дружиною у пологовому. Щоправда, уже день. Далі приїхала ненька. Як він любив своїх синів! Дві татусеві ксерокопії, так їх усі називають. Запевняв, що докладе максимум зусиль, аби були його кровинки щасливими. По квартирі їм мріяв купити, бо ж самі все життя на найманій.
…Коли почалося повномасштабне вторгнення, Павло був в гіпсі – у січні зламав ногу. Втім, маючи за плечима армійську службу й в знак солідарності з рідними й друзями, які стали на захист країни, справжній чоловік одразу поновив всі дані у військкоматі й став чекати дзвінка. Якраз тоді, залишивши попередню роботу (клав з кумами бруківку), допомагав дружині (вона робила ревізії у магазинах), тож майже увесь час проводили разом. «Якщо мене не стане, – почав якось, розуміючи, що війна і щомиті в ній гинуть люди, – похорониш мене біля батька. Якщо ж дасть Бог зустріти разом старість, діти розберуться, де нас поховати».
Павла Ліфера мобілізували у жовтні 2023-го. Навчання. В Україні й у Польщі. Бійця готували на командира. Запоріжжя. Гарячі напрямки. Намагався завжди давати про себе знати. Попереджав, що не буде на зв’язку. Спочатку по чотири, згодом по шість діб. Ірина знала, по закінченні цього терміну обов’язково зателефонує вночі. Писав, знімав дотепні відео, підбадьорював. Синам у січні – в одного 9-го, в іншого 12-го – дні народження. Скинув відео: багато снігу, як у казці, він біжить у шоломі і навмисно вдаряється в дерево, з того рясно посипав сріблястий сніг. «Це вам салют!» – констатував. Так він кровинок привітав востаннє.
На 15 липня 2024-го Ірині колега запропонувала відпочинок на природі. Відмовлялася. Чоловік наполіг, щоб їхали. Тож напередодні подалася до батьків за Ванею, бо був там на канікулах. Перед тим придбали, оголосивши збір серед своїх, рацію й повербанки. Відправили поштою. А Павло, як виявиться згодом, навіть не встиг сказати дружині, що вже у Покровську. Телефонував кур’єр, що не може додзвонитися отримувачу. А перед тим, певно, все ж відчуваючи, чоловік вперше за всеньку війну скинув дружині свою посаду і звання, номер частини і командира… Набрала його. На запитання, де чоловік, чому не забирає вкрай потрібну передачу, відповів: «Ви тримайтеся…». І рухнув світ. Не пам’ятає, що було далі. Згодом їй розкажуть, що нащось рила яму, кричала усім, щоб його повернули. «Це неправда, – в унісон заперечували всі, хто чув фатальну звістку, – адже не було ситуацій, з яких він не знав виходу».
«До моргу мене не впустили, – плаче осиротіла кохана. – Сказали, таких тіл не показують. Надали фото. На них фрагменти. Я впізнала його й по них. Втім, там були категоричні: ноги й нігті однакові в усіх. Тому треба здавати ДНК і чекати результатів. Ця процедура була доволі тривкою. Привезли коханого на моє сорокаріччя. Похоронили його біля батька, у рідних Ядутах. А ненька його тепер раз по раз в лікарні: мікроінсульт, серце, тиск… Хлопці, татові копії, намагаються триматися зі всіх сил, щоб тримати ще мене». Ваня щоразу нові свої здобутки у Броварському спортивному клубі хортингу «Воїн» присвячує батькові. Тішить досягненнями й Владислав, який навчається в енергетичному коледжі.
«Хай Бог боронить усі родини від таких трагічних непоправних втрат, після яких життя підступно змінюється на просто існування. Так, я дихаю, – вже ледь шепоче зірваним від болю голосом зовсім молода вдова. – Ніколи жодні виплати не замінять найріднішого. Гроші не витруть сльози, не підтримають і не порадять, не обіймуть, не пригорнуть, не благословлять синів до шлюбу і не візьмуть на руки внуків. Утім, якщо все ж вдасться отримати обіцяні державою виплати, купим синам квартири, як Паша і хотів. Нестерпно боляче, що ось таким от шляхом. Клята війна нас позбавила права на щастя. А ми ж були по-справжньому щасливі».
