Вячеслав був другою дитиною у багатодітній родині Кубраків. Мати, Людмила Іванівна, та батько, Анатолій Анатолійович, виховували четверо дітей: Ігоря, Вячеслава, Тетяну і Надію. Мешкали в селі Миролюбівка на Херсонщині.
«Після школи Славко служив в армії, а в 2005 році підписав свій перший контракт, – розповідає про сина Людмила Іванівна. – Раніше він ніколи не казав, що хоче бути військовим. Дуже полюбляв спорт, особливо футбол. Але, вочевидь, захопився цією справою, йому сподобалася служба. Хлопців з нашого села загітував йти до війська, і навіть старший брат не встояв від його пропозиції. Але Ігор пробув на контракті два роки, затим одружився і став цивільним. Переїхав до Кривого Рогу, влаштувався на роботу, де і мешкає з родиною донині».
Де тільки не пролягали військові стежки Вячеслава: він був учасником миротворчої місії в Косові, кермував тягачем на базі «Уралу», а також брав участь у порятунку польських миротворців, автомобіль яких впав у гірську прірву та застряг на дереві.
У 2008 році у складі інженерно-саперного загону 17-ї танкової бригади військовий ліквідовував наслідки вибухів на 61-му арсеналі ЗСУ в Лозовій, а з 2009 по 2012 роки розміновував прилеглі території.
Вячеславу Кубраку назавжди залишилося 33 роки. Фото з домашнього архіву.
Якось представник Генерального штабу захотів на власні очі побачити, чим займаються сапери — на об’єкт гусеничною технікою ІМР-2 його повіз Вячеслав. При проїзді через небезпечну ділянку під машиною вибухнула міна 82-го калібру. Тоді Кубрак зазнав контузії.
«Якраз перед початком війни у 2014 році Славко перевівся в частину поблизу Сімферополя, в село Перевальне, – пригадує мати. – Проходив службу в 36-й бригаді. Двічі брав участь у міжнародних військових навчаннях «Сі Бриз». А коли на півострів зайшли рашистські окупанти, українським військовим запропонували або залишитися, або виходити на підконтрольну Україні територію. На рішення дали дві години. Син розповідав, що відсотків 80 разом з керівним складом залишилися. Він з побратимами не зрадив присязі українському народові».
На той час Вячеслав служив у званні прапорщика, був командиром інженерно-саперного взводу 36-ї бригади. З вересня 2014 року виконував завдання у Приазов’ї, а бойове хрещення прийняв поблизу селища Гранітне на Донеччині. Тоді наші бійці одразу потрапили під шквальний вогонь російської важкої артилерії та «градів». Затим Захисник із побратимами виконували завдання у секторі «Маріуполь». Поблизу селища Лебединське зняли ворожі міни та виставили їх на ті маршрути, якими мали рухатися ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Завдяки професійності наших військових для багатьох окупантів той ранковий похід був останнім.
2016 року взвод Вячеслава першим вступив на східну околицю Широкиного. Через рік чоловік став героєм сюжету військового телебачення, розповідав журналістам про саперів на фронті. На його особистому рахунку не одна сотня бойових розмінувань. Протягом всіх цих років Славкові не раз вдавалося навідуватися додому. Тільки випадала нагода – поспішав до рідних. Мама пригадує, що любив влаштовувати їм сюрпризи, купував необхідні в господарстві речі, техніку. Він з Ігорем завжди дуже піклувався про своїх дівчат, бо батько відійшов у вічність ще у 2004 році…
У липні 2019 року Вячеслав одружився. Свою долю зустрів у Маріуполі. Разом будували плани на майбутнє. Наступного року він мав отримати диплом про вищу освіту, закінчити військову кафедру у Львівському виші. Але не судилося…
«8 жовтня 2019 року вони виконували завдання з розмінування поблизу Водяного на Донеччині, – розповідає Людмила Іванівна почуте від синових побратимів. – Молодий хлопець покликав Славка, бо натрапив на незрозумілий вибуховий пристрій. Син підійшов, і в цей момент прогримів вибух. Йому дуже пошкодило обличчя, але, перебуваючи в шоковому стані, він ще на собі виволік побратима з небезпечної ділянки, чим врятував йому життя. І знепритомнів. Гелікоптером Славка терміново доставили у лікарню імені Мечнікова у Дніпрі. Проте з коми він вже не вийшов. Через три дні його серце перестало битися».
Поховали Героя 13 жовтня в рідному Миролюбному. Йому назавжди залишилося 33 роки…
Про героїчну службу сина Людмилі Іванівні сьогодні нагадують його численні нагороди: Золота Зірка Героя України, яку вручили їй вже після смерті Вячеслава, орден «За мужність» III ступеня, медаль «За бездоганну службу» III ступеня, відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції».
Чергові випробовування на долю родини Кубраків випали з початком повномасштабного вторгнення кремлівських окупантів на нашу землю. 26 лютого 2022 року Ігор повідомив, що пішов добровольцем на фронт, а вже 13 березня в Миролюбівку в’їжджали перші машини окупантів. Через постійний ризик потрапити під ворожу роздачу, жахливе ставлення до місцевих з боку військ рф Людмила Іванівна таки покинула рідну домівку. Поїхала в Кривий Ріг, де на той час мешкали її діти та онуки. Згодом Тетяна з сім’єю виїхала в Норвегію.
«Додому я повернулася 6 березня наступного року, коли частину Херсонщини звільнили, – каже жінка. – Рідний край також звільняв і мій старший син. Він демобілізувався в листопаді 2023 року».
Багато сімейних фото, світлин Славка Людмилі Іванівна втратила назавжди, коли рашисти забрали її телефон. Також не вдалося рідним побувати на місці його загибелі. Нині воно досі в окупації.
Попри болючу рану, яка вже ніколи не загоїться, жінка намагається жити далі, допомагати дітям, радіти онукам. А їх у неї аж семеро – хлопчики і одна красунечка дівчинка. Часто зустрічаються, телефонують, допомагають один одному. І завжди пам’ятають про свого мужнього Славка, їхнього Героя…
