Вам також може сподобатися
Філолог і журналіст Микола Рачок танцював танго, займався дубляжем, опановував східні бойові мистецтва, писав вірші, багато подорожував, любив життя… З-поміж інших перспективних задумок мріяв відкрити власну книгарню. Підступна війна, на яку пішов добровольцем, обірвала життя бійця з позивним «Хлопчик» в 27. Знайшовши його щоденник, рідні взялися втілювати мрії, які прописав. Їх 21. Розпочали з відкриття книгарні у рідній Вінниці.
Про найкращого у світі брата «Сімейній газеті» розповіла сестра Антоніна Люлька. «В дитинстві я бачила в молодшому братику загрозу для свого вільного від занять часу, – пригадує жінка. – Але згодом стала сприймати його як свою дитину: тато з мамою дуже багато працювали, щоб забезпечити нам хороший побут і в майбутньому – якісну освіту. Пріоритети в сімʼї не тільки виставлялись правильно, а й пояснювались, тому ми їхні старання і розуміли, і цінували, і вміли бути вдячними за їхні працю і турботу. Свій вільний час я завжди пам’ятаю з Колею – спочатку маленьким хвостиком, далі – тим, хто міг би закладати мене за всілякі мої витівки батькам, але не робив цього. З часом, коли він подорослішав, – другом, захисником, далі – прикладом і єдиною людиною, в якій я завжди була впевнена».
Коля зростав допитливим, ерудованим, мрійливим, дуже активним і суперсправедливим. На відмінно закінчив школу, з медаллю – ліцей, з успішними дослідницькими роботами і закоханістю в обраний фах – Києво-Могилянську академію. «Фах, для нас, до речі, став неочікуваним вибором, – ділиться сестра, – адже Коля навчався в технічному ліцеї, беручи участь в різних олімпіадах, роботах МАНу, конкурсах… Аж тут – вступ до Києво-Могилянської академії, та ще й на філологічний. Він завжди дуже багато читав, писав гарні есе, та все ж такого вибору ми не очікували. Було цікаво спостерігати, як він торує шлях майбутнього філолога. Йому подобалось, а це – головне. Часто-густо горіли дедлайни, але він жив на повну: обожнюючи автомобілі, працював у другу зміну в автомайстерні, бо хотів зрозуміти, як все побудовано всередині залізного коня; полюбляючи фотографувати, вставав вдосвіта і шукав гарні місця, щоб зняти момент пробудження столиці. Коля – один з небагатьох, хто поспішав жити, кажучи «так» всім можливостям і шансам».
До повномасштабного вторгнення Микола Рачок працював випусковим редактором журналу «Куншт», позиціонуючи науку як мистецтво, а також журналістом медіапростору «Infocar», навчав української мови іноземців. У вільний час багато подорожував, відкриваючи друзям незнані доти куточки України, танцював танго, займався дубляжем, опановував східні бойові мистецтва, писав вірші. В 2018-му наполегливий юнак, маючи роботу мрії і насичене життя в Києві, вирішив йти до армії. Рік строкової служби відбив охоту бути частиною українського війська. Натомість віра в людей в ньому зросла. В 2019-му Коля повернувся до Києва.
«Вранці 24 лютого 2022 брат, не вагаючись, пішов добровольцем до Шевченківського військкомату, – веде далі жінка. – Спершу захищав Київ та околиці. Коли тут стало спокійніше, в складі невеликого формування попросив про переведення на схід. Брав участь в активних бойових діях на Луганщині та Донеччині. Там, у війську, серед побратимів-добровольців, які, як і він, свідомо стали на захист українського народу, нарешті цілком знайшов себе, сказавши якось нам телефоном, що шукати себе потрібно не в місцях, не серед обставин, а поруч з людьми. Поруч з тими людьми він був щасливим. Вони були справжні, хоробрі, віддані справі, чоловіки з позицією. Пів року Коля служив з тими, знайомство з ким для нього стало доленосним. А на світанку 19 липня 2022 року пішов на позиції з іншою групою. Бо, повернувшись з короткої відпустки, не застав свою групу в розташуванні – його хлопці були на завданні, а сидіти без діла він не міг. Завданням було спостерігати і передавати інформацію про пересування ворога. Ворогом були найманці ПВК «Вагнер». Це вони знали. А ще почули в рації, що хлопці з іншої бригади, які стояли на сусідній позиції, не мають чим дати відсіч росіянам. Розуміючи, що вони або спостерігатимуть смерть українців, або приймуть бій, взявши вогонь на себе, Коля і його побратим Влад вийшли на перехрестя, щоб привернути увагу до себе. При першому пострілі Влад був поранений, і Коля наказав медикам забрати його, передавши евакслужбі, сам же виходити з позиції відмовився. Він прийняв нерівний бій і свідомо віддав своє життя, щоб вберегти наших військових, які залишались на сусідній позиції. Він врятував життя чиїхось батьків, синів, братів, чоловіків. Натомість в нас забрали світ».
…Найважчим після похорону було поїхати до Колі додому. Рідні забрали щоденники, які хлопець вів роками. Про записи і саморефлексію вони знали, проте ніколи не читали за його життя. «Перечитуючи їх, ми з батьками знайшли запис про Коліні мрії – від зовсім маленьких до глобальних, – болючі сльози не знають стримку. – Однією з них було створення книгарні-простору для зустрічей з цікавими особистостями з літературного світу. Про можливість відкриття книгарні неодноразово йшлося вдома, бо щоразу по приїзді з Арсеналу в Києві чи Форуму у Львові брат генерував цікаві ідеї, якою саме мала б бути його книгарня. Саме тому його мрії ми вирішили втілювати, почавши зі створення книгарні. Тато взяв на себе технічні роботи, чоловічі, займаючись комунікаціями, електрикою, переплануванням. Мама працювала над внутрішнім наповненням, вивчаючи видавництва, комунікуючи з видавцями і окремими літераторами. Я відповідала за дизайн та зовнішнє оформлення, ведення соціальних мереж, рекламу і підбір команди книгарні «Герої».
Зараз Коліна мрія здійснена – перша, але не остання. «Попереду багато всього, що ми зробимо для того, щоб памʼять про брата жила серед українців. Книгарня «Герої» є місцем сили багатьох. Сюди йдуть ті, хто теж втратив рідних, ті, хто хоче розповісти про Колю дітям, друзям, знайомим. Ми провели в книгарні вже більше 80 заходів. Це і поетичні читання, і зустрічі з авторами, і творчі вечори… Навколо книгарні як осередку культури формується спільнота тих, кому цікава українська мова і культура – те, що так важливо було для Колі. Часто ми бачимо багато вже добре знайомих облич, але найбільше радіємо тоді, коли гості приходять до нас вперше, бо це свідчить про розширення кола зацікавлених. Всі кажуть, що в його книгарні добре і затишно, як вдома. Це справді так, та головне, що розмови зі, здавалося б, недосяжними авторами теж дуже теплі і невимушені. Всі ми тут стаємо однією великою родиною. Наразі у книгарні маємо книги 60 видавництв. Ми створюватимемо багато гарного – все це Коліні мрії, які слугуватимуть поширенню і ствердженню українського, бо Україною Коля дуже пишався, а ще мріяв докластись до того, щоб Україна стала популярною і визнаною. Все так і буде. Обіцяємо. 21 мрія записана з Коліному щоденнику. В нас багато роботи попереду. Можливо, ми встигнемо не все, але своїх дітей я виховуватиму так, що вони знатимуть: памʼять про дядька Миколу має жити завжди».
Боронить Україну й чоловік Антоніни. Руслан служить в підрозділі Вовків да Вінчі. «Ми живемо від повідомлення до повідомлення, від дзвінка до дзвінка, – не приховує жінка. – Малеча наша хоче тата. Ми всіляко намагаємось навчати дитину, що тато захищає нас від недруга, але в усьому цьому багато болю». Яка ж насправді непомірно страшна ціна нашої майбутньої Перемоги!
