Вам також може сподобатися
Непідробний патріот й військовий за покликанням, маючи за плечима не лише строкову службу в прикордонних військах, міліцейський досвід, а й побувавши в гарячих точках Лівану, фаховий педагог Олександр Шумляковський з Кам’янця-Подільського, залишивши вчителювання в ліцеї, пішов боронити країну, як тільки зухвалий орківський чобіт підступно вдерся на її територію – у 2014-му.
ВІн був напрочуд підкованим бійцем, тому залюбки ділився досвідом з іншими
«Саме у Лівані брат досконало опанував саперну справу, – розповідає молодша сестра Захисника Віра Шиміліна. – Позитивний, справжній, виважений, щирий, він завжди вселяв не просто віру – глибоке переконання в оптимістичні прогнози і нам, рідним, і побратимам, за яких стояв горою, і ніколи не нарікав на труднощі. Його сміливість і відвага вражали та слугували прикладом. А ми молилися. Як же ми молилися! Пригадую, у 2015-му ми з батьком і моєю донькою, Сашиною хрещеницею, поїхали до сестри в Абхазію. Нас у батьків троє, брат народився через сім років після сестри, а я з таким же проміжком після нього. Якраз на Спаса відвідали Новоафонський монастир. У мощів Золотоуста випрошували Божої опіки й збереження життя для Саші. Того ж дня їх четверо пішло на завдання. Двоє побратимів, які рухалися попереду, зірвали ворожу розтяжку. Вони загинули. Артем, який йшов з братом, важко поранений. Саша відбувся контузією. Правда, важкою. Лікувався у Сєвєродонецькому шпиталі, кілька днів був на реабілітації у Хмельницькому. Після цього одразу повернувся на передову. І під час АТО-ООС, і з початком повномасштабки подібних випадків, мабуть, немало назбиралося, бо хлопці називали брата «Безсмертним».
Непідробний патріот дуже щиро любив Україну
«Певно, відвоював я вже своє, – після чергового поранення зізнався сестрі в одній з традиційних відвертих розмов. – І ніякий я не безсмертний». Найбільше тригерило головного сержанта, командира відділення інженерно-саперного взводу штурмового батальйону те, що гинули його побратими. «Я живий, а багатьох моїх хлопців вже немає», – зітхав скрушно.
Батьки не чули в синові душі
Переймаючись долею сина, як ніхто розуміючи, що таке війна, батько, колишній афганець, полковник ЗСУ у відставці, служити якому свого часу довелося у багатьох куточках світу, важко захворів. Та й після чергової контузії, яку отримав під Бахмутом, наслідки не пройшли для нього безслідно. І рідні стали наполягати, щоб повернувся до частини й був інструктором. Він ж бо все одно за сумісництвом ним був, щоправда, навчати доводилося в екстремальних умовах і в стислі терміни. «Я не лишу своїх», – констатував, і всі зрозуміли: вблагати марно.
Строкову службу ніс в прикордонних військах
«Саша з батьком були дуже близькі, – ледь тамує сльозу Віра. – Я так любила їхні чоловічі аналітичні розмови за домашнім столом: про історію, війни, політику. Ба, власне, ми з братом змалку гралися у війну. Навіть мамину швейну машинку зуміли зламати, ховаючи туди своїх коней, пішаків, солдатів. Тато захоплювався шахами й нам прищепив ту любов, тож коробок з ними вдома було чимало. А з безлічі книг у добротній бібліотеці ми навіть фортеці будували. Брат завжди мене оберігав і захищав, до останнього називав малою… Батько відмовлявся йти на операцію, допоки не приїде Саша. Він приїхав 1 лютого 2023 року ввечері. Але ранок 2 лютого став для нашої родини фатальним. Тоді, на похоронах тата, ми всі бачились з Сашком востаннє. І знаєте, він став зовсім іншим: посивілим, змарнілим, виснаженим».
«Як ти?» – написала Віра Олександру 29 червня. «Поки що нормально, – відповів 1 липня, вперше з ноткою песимізму. – Мамі скажи, що ми круті і скоро повернемо Мелітополь. Надія помирає останньою». Згодом Олександр перестав виходити на зв’язок. Терпляче чекали.
«Таке вперше, – констатувала дружина Олександра Олена, коли запитала Віра, чи він міг кілька діб не телефонувати. – Відшуковував будь-яку можливість дати знати, що він живий, щоб ми не хвилювалися».
Наростала тривога, закрадалося дурне відчуття. Віра аналізувала якусь його пригніченість останнім часом: він, як і колись, безапеляційно запевняв, що все буде Україна, лиш з сумом додавав, що не всі вже це побачать.
«Певно, він не телефонує, бо йому треба поповнити рахунок, – вперто шукав порятунку мозок сестри. – Тож 10 липня, прийшовши з роботи, сіла поповнювати дві його сімки. 200 не треба, щоб не був «двохсотим», промайнула думка, від якої кинуло у піт. 300 – теж. Закинула по 150. Набрала братова: їй зателефонував хтось з побратимів, вона побігла до військкомату, там підтвердили… Як я боялася сказати мамі: лиш пів року пройшло, як поховали батька. Як витримає серце? Тож заздалегідь викликала до її будинку «швидку»… Сашу привезли за 10 днів».
В Олександра чимало заслужених нагород
Головний сержант Олександр Шумляковський зробив усе можливе й неможливе, аби під переможним небом України жили й примножували її славу його сини – Віталій і Юрій, онучка Соломійка, мама, усі рідні й численні друзі. На його могилі, на Алеї Слави у Кам’янці-Подільському, хтось поставив два прапорці – України й Америки.
«Свого часу брат обмінювався досвідом з американськими саперами, – пригадує Віра. – Пам’ятаю, ще на його прохання придбавала їм футболки з українськими козаками».
Олександр Шумляковський вже назавжди у місті над Смотричем
…Він наснився кумі, з якою хрестив Вірину Поліну. Гарний, підтягнутий, щасливий, у білому вбранні. Розпитав, як справи, і сказав, що дуже поспішає, бо прийшов до хлопців, які його вже зачекалися. А коли Віталій, старший син Олександра, до слова, теж військовий, отримував батькову відзнаку «Почесний громадянин міста», знову, як уже більше року, плакали всі: над усе волілося, щоб він сам це отримав, живий.
«Я дуже розхвилювалася тоді, – розповідає Віра, – і коли приїхала з Кам’янця додому, виснажена задрімала. Мені наснився Саша. Щасливий і гарний, у білому. Позаду нього стояв батько. Брат узяв мене за руку. Його долоня була суха і тепла. І стало краще. Брат підтримував і оберігав мене завжди. Тепер уже це робить з неба».
