Вам також може сподобатися
«Ярослав був для мене усім й усіма: сином, батьком, братом, другом, порадником, розрадником. Моїм Всесвітом! – втирає нестерпно гіркі сльози Тетяна Скочеляс із Сатанова, що на Поділлі, мати, у якої проклята війна відібрала єдиного сина. – А тепер у моєму житті залишився лише суцільний біль. Єдиною розрадою є синове продовження, справжні татусеві копії – 14-річний Назар і 10-річний Тимур».
Ярослав і його брат-близнюк народилися у 1990-му. Семимісячними. Іванкові судилося прожити лиш дев’ять днів. А Ярослава і батьків занесена у пологовому стафілококова інфекція добряче випробувала на міцність. Хлопчику було два місяці, коли йому, з вагою 2 200 грамів, в інституті очних хвороб імені Філатова робили операцію на оці. «Вимолили тоді синочка в Господа», – пригадує ненька. З того часу щороку їздили до закладу, періодично замінюючи штучне око на нове (обличчя ж бо дорослішало-змінювалося). Проте жодного разу ні в родині, ні в садочку, ні в школі йому й не натякнули, що не такий, як інші. Хлопчина змалку допомагав батькам по дому. Ті ж бо подовгу могли затримуватися на роботі: Віктор Петрович працював дільничним, Тетяна Миколаївна очолювала виробництво пекарні. Ярослав на відмінно виконував не лише чоловічу роботу, а й жіночу: прибирав, прав, смажив, пік, куховарив, сапав-впорядковував город, обходив чимале господарство. І щовечора втомлений, ще й встигнувши зробити уроки, йшов на шкільний спортивний майданчик, бо тренував-гартував себе спортом.
Чоловічу справжність, прищеплену батьком, який свого часу пройшов «гарячі точки» Нагорного Карабаху, Ярослав перехопив з пелюшок. Він змалку захищав слабших, не дозволяв ображати дівчат. Не терпів несправедливості й не сприймав фальш. Не вмів лицемірити. Завжди казав правду в очі, хто б то не був. Брав участь в ансамблі «Барвінок». Прислуговував священнику у церкві. Старався не пропускати служб Божих. А коли одружився, завжди до храму ходили з коханою і синочками. Почасти купував ліки або продукти пенсіонерам, бачачи, як ті рахують останні копійки.
Хлопець мріяв про стезю військового, втім, ота інвалідність з дитинства не давала шансів. Тож по закінченні школи в рідному Клиновому вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету. Вважав, що історія й право таки дадуть змогу бути ближче до омріяного фаху. Трішки попрацював вчителем історії й географії у Великокарабчіївській школі й перейшов на заробітчанські хліби. Золоті руки зналися на всьому, а дружині й двом синочкам хотів дати значно більше, ніж учительську зарплату.
«Ярослав з Юлею одружилися зовсім юними. Вони були такою гарною родиною, – розповідає осиротіла ненька. – Часто подорожували Україною, відвідували фортеці, брали участь в історичних заходах. Син прищеплював нашим внукам (він завжди їх з гордістю називав «мої хлопці») любов до рідного, до дідо-прадідівського, споконвічного нашого. Віднайшовши старовинну річ, вони обов’язково докопувалися до її походження-історії».
Затятий патріот, Ярослав поривався на схід ще у 2014-му. Заледве впросили тоді. Та й народження Тимура стримало удома. Утім ніякі вмовляння не втримали мужнього чоловіка у перший день повномасштабноївійни. У військкоматі відмовили. У лікарні, куди вперто пішов за довідкою, що придатний, теж завернули. Проте Ярослав не йшов з військкомату. Наполегливо просився боронити Україну. «Якщо я не піду туди, вони прийдуть сюди», – запевняв. Узяли в місцеву тероборону. «Тиловим щуром не буду!» – заявив безапеляційно й таки отримав розподілення у 128 гірсько-штурмову бригаду. Після навчань, які пройшов під білоруським кордоном, отримав посаду стрільця-санітара. «Мамо, я уже все в медицині знаю, – жартував, – тож приїду і від усіх недуг тебе вилікую».
Ярослав завжди стверджував, що він в тилу. Принаймні мамі. Жінка підозрює, що батькові син таки хоч дещо розповідав. Аж далеко згодом дізналася, що пройшли його бойові шляхи гарячими Херсонщиною, Запоріжжям, Соледаром, Бахмутом… «Після другої контузії у сина стало випадати оте штучне око, – гортає сторінки звіданого сином вкраїнська горлиця. – Тож приїхав на його заміну, а відповідно й на реабілітацію до Вінниці. З 10 грудня по 11 січня був вдома. Натішився рідними й синами. Мав 16-го їхати. Але зателефонували хлопці, що зовсім кепські справи. «Я благаю тебе, сину, залишся, ти ж вже повоював», – молила кровинку. «Мамо, я буду їх рвати! – уперше за всеньке життя Ярослав підняв на неньку голос. – Ти ж не бачила, які у лікарнях лежать наші діти! Що ті гади із ними зробили!»
Заскочив у придбане друзями вже адаптоване під війну авто. «Як ти сам? Я з тобою», – наполіг батько. Проводжаючи найрідніших, Тетяна Миколаївна констатувала, що завжди щирий, позитивний, незмінно усміхнений, виважений, сміливий, проте напрочуд сентиментальний, її Ярослав за кілька місяців війни став зовсім іншим – суцільним клубком нервів. У Дніпрі син змусив тата повернутися.
Він обманював, що у Слов’янську. «Ти чому не забираєш посилку?» – запитала ненька, самовільно зібравши й відправивши синові на Слов’янськ сюрприз. «Не маю часу», – відповів. «Сину, ти у Бахмуті? – запитала, зрозумівши з геолокації у його планшеті, що залишив їй у користування». Промовчав. Це означало: правда. Проте знову запевнив, що в тилу, що все добре. Щодня син скидав: «Доброго ранку, мамуль», «Добраніч, рідна». Але бувало, що ті повідомлення у часі не збігалися. «Він, певно, думав, що я не розумію, – констатує ненька. – Якось запитала, чому кашляє, то він відповів, що лікує всіх, то й сам одужає за кілька днів. Він з тим наплічником ліків всю зиму бігав з окопу в окоп, побратимів лікуючи: старався, щоб все вчасно приймали, уколи вчасно робив. Телефоном з нашою сімейною лікаркою радився. Два блокноти медичних порад привіз нам його побратим».
Того фатального 11 лютого 2023-го Ярослав набрав неньку близько полудня. Голос був бадьорим і, як завжди, веселим. «Хочеш, переключись на відеозв’язок, – сказав, відчувши материнські сумніви стосовно «все добре». Він сидів біля буржуйки і грів ноги. «Бач, мені тепло», – пожартував. О п’ятій вечора він заступив на зміну. Їхали евакуйовувати поранених. У тій медичній машині їх п’ятеро згоріло заживо…
«Ярослав був для мене усім й усіма: сином, батьком, братом, другом, порадником, розрадником. Моїм Всесвітом! – втирає нестерпно гіркі сльози Тетяна Скочеляс із Сатанова, що на Поділлі, мати, у якої проклята війна відібрала єдиного сина. – А тепер у моєму житті залишився лише суцільний біль. Єдиною розрадою є синове продовження, справжні татусеві копії – 14-річний Назар і 10-річний Тимур».
Ярослав і його брат-близнюк народилися у 1990-му. Семимісячними. Іванкові судилося прожити лиш дев’ять днів. А Ярослава і батьків занесена у пологовому стафілококова інфекція добряче випробувала на міцність. Хлопчику було два місяці, коли йому, з вагою 2 200 грамів, в інституті очних хвороб імені Філатова робили операцію на оці. «Вимолили тоді синочка в Господа», – пригадує ненька. З того часу щороку їздили до закладу, періодично замінюючи штучне око на нове (обличчя ж бо дорослішало-змінювалося). Проте жодного разу ні в родині, ні в садочку, ні в школі йому й не натякнули, що не такий, як інші. Хлопчина змалку допомагав батькам по дому. Ті ж бо подовгу могли затримуватися на роботі: Віктор Петрович працював дільничним, Тетяна Миколаївна очолювала виробництво пекарні. Ярослав на відмінно виконував не лише чоловічу роботу, а й жіночу: прибирав, прав, смажив, пік, куховарив, сапав-впорядковував город, обходив чимале господарство. І щовечора втомлений, ще й встигнувши зробити уроки, йшов на шкільний спортивний майданчик, бо тренував-гартував себе спортом.
Чоловічу справжність, прищеплену батьком, який свого часу пройшов «гарячі точки» Нагорного Карабаху, Ярослав перехопив з пелюшок. Він змалку захищав слабших, не дозволяв ображати дівчат. Не терпів несправедливості й не сприймав фальш. Не вмів лицемірити. Завжди казав правду в очі, хто б то не був. Брав участь в ансамблі «Барвінок». Прислуговував священнику у церкві. Старався не пропускати служб Божих. А коли одружився, завжди до храму ходили з коханою і синочками. Почасти купував ліки або продукти пенсіонерам, бачачи, як ті рахують останні копійки.
Хлопець мріяв про стезю військового, втім, ота інвалідність з дитинства не давала шансів. Тож по закінченні школи в рідному Клиновому вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету. Вважав, що історія й право таки дадуть змогу бути ближче до омріяного фаху. Трішки попрацював вчителем історії й географії у Великокарабчіївській школі й перейшов на заробітчанські хліби. Золоті руки зналися на всьому, а дружині й двом синочкам хотів дати значно більше, ніж учительську зарплату.
«Ярослав з Юлею одружилися зовсім юними. Вони були такою гарною родиною, – розповідає осиротіла ненька. – Часто подорожували Україною, відвідували фортеці, брали участь в історичних заходах. Син прищеплював нашим внукам (він завжди їх з гордістю називав «мої хлопці») любов до рідного, до дідо-прадідівського, споконвічного нашого. Віднайшовши старовинну річ, вони обов’язково докопувалися до її походження-історії».
Затятий патріот, Ярослав поривався на схід ще у 2014-му. Заледве впросили тоді. Та й народження Тимура стримало удома. Утім ніякі вмовляння не втримали мужнього чоловіка у перший день повномасштабноївійни. У військкоматі відмовили. У лікарні, куди вперто пішов за довідкою, що придатний, теж завернули. Проте Ярослав не йшов з військкомату. Наполегливо просився боронити Україну. «Якщо я не піду туди, вони прийдуть сюди», – запевняв. Узяли в місцеву тероборону. «Тиловим щуром не буду!» – заявив безапеляційно й таки отримав розподілення у 128 гірсько-штурмову бригаду. Після навчань, які пройшов під білоруським кордоном, отримав посаду стрільця-санітара. «Мамо, я уже все в медицині знаю, – жартував, – тож приїду і від усіх недуг тебе вилікую».
Ярослав завжди стверджував, що він в тилу. Принаймні мамі. Жінка підозрює, що батькові син таки хоч дещо розповідав. Аж далеко згодом дізналася, що пройшли його бойові шляхи гарячими Херсонщиною, Запоріжжям, Соледаром, Бахмутом… «Після другої контузії у сина стало випадати оте штучне око, – гортає сторінки звіданого сином вкраїнська горлиця. – Тож приїхав на його заміну, а відповідно й на реабілітацію до Вінниці. З 10 грудня по 11 січня був вдома. Натішився рідними й синами. Мав 16-го їхати. Але зателефонували хлопці, що зовсім кепські справи. «Я благаю тебе, сину, залишся, ти ж вже повоював», – молила кровинку. «Мамо, я буду їх рвати! – уперше за всеньке життя Ярослав підняв на неньку голос. – Ти ж не бачила, які у лікарнях лежать наші діти! Що ті гади із ними зробили!»
Заскочив у придбане друзями вже адаптоване під війну авто. «Як ти сам? Я з тобою», – наполіг батько. Проводжаючи найрідніших, Тетяна Миколаївна констатувала, що завжди щирий, позитивний, незмінно усміхнений, виважений, сміливий, проте напрочуд сентиментальний, її Ярослав за кілька місяців війни став зовсім іншим – суцільним клубком нервів. У Дніпрі син змусив тата повернутися.
Він обманював, що у Слов’янську. «Ти чому не забираєш посилку?» – запитала ненька, самовільно зібравши й відправивши синові на Слов’янськ сюрприз. «Не маю часу», – відповів. «Сину, ти у Бахмуті? – запитала, зрозумівши з геолокації у його планшеті, що залишив їй у користування». Промовчав. Це означало: правда. Проте знову запевнив, що в тилу, що все добре. Щодня син скидав: «Доброго ранку, мамуль», «Добраніч, рідна». Але бувало, що ті повідомлення у часі не збігалися. «Він, певно, думав, що я не розумію, – констатує ненька. – Якось запитала, чому кашляє, то він відповів, що лікує всіх, то й сам одужає за кілька днів. Він з тим наплічником ліків всю зиму бігав з окопу в окоп, побратимів лікуючи: старався, щоб все вчасно приймали, уколи вчасно робив. Телефоном з нашою сімейною лікаркою радився. Два блокноти медичних порад привіз нам його побратим».
Того фатального 11 лютого 2023-го Ярослав набрав неньку близько полудня. Голос був бадьорим і, як завжди, веселим. «Хочеш, переключись на відеозв’язок, – сказав, відчувши материнські сумніви стосовно «все добре». Він сидів біля буржуйки і грів ноги. «Бач, мені тепло», – пожартував. О п’ятій вечора він заступив на зміну. Їхали евакуйовувати поранених. У тій медичній машині їх п’ятеро згоріло заживо…
«Я не бачила тіла сина, тому продовжую вірити в диво», – як на сповіді, зізнається ненька.
Ярослава Скочеляса ідентифікували за оберегами, подарованими дружиною й батьками, жетоном і, звісно, ДНК.
