«Дівчино, ви згубили», – почула Орися позаду себе привітний голос й озирнулася. Високий чорноокий юнак засяяв білозубою усмішкою. Орися оглянула долівку довкруж. Та була порожньою. «І що ж?» – перепитала незнайомця здивовано. «Усмішку, – відповів той, зніяковівши від її глибокого погляду, й переминаючись з ноги на ногу, таки насмілився: – Русланом мене звати». «Орися, – відповіла. Хотіла якомога більше обурення вмістити у свою інтонацію, втім так зашарілася, як ще колись в садочку, розповідаючи віршик на загал. – Дивний у Вас спосіб знайомства. Чи це Ви якийсь психологічний експеримент проводите?» «Чесно? – чомусь прорвало на зізнання. – Вперше. Оце скільки за вами йду, стільки милуюся вашим волоссям. Скільки живу, ще такої краси не бачив. А як зазирнув у ваші очі, то й зрозумів: я таки направду потрапив у полон. Полон краси й жіночності. Орисю, я закохався! І щоб не відтягувати час, пропоную одразу ж до справи: виходьте за мене заміж!» – «Ваші зухвальство й самовпевненість, юначе, не мають меж, – відрізала. – Але, щоб їх присікти, відповім: так, я згодна! Як діятимете у цьому випадку? Провалилася схема?» – «Паспорт при Вас?» – запитав, не відступаючи. «Звісно», – знову прийняла виклик. «Отже, несемо заяву?». Орися не вміла програвати і відступати. Тож проаналізувавши, що після подачі заяви до власне моменту розпису дається певний час, протягом якого вона неодмінно знайде сто причин «передумати», впевнено сказала: «Пішли!»
Перед дверима закладу юнак запропонував присісти на лавку, щоб хоч трішки одне про одного дізнатися. Між ними виявилося стільки спільного: обоє навчаються на юристів, щоправда, у різних вишах міста. Обоє – третьокурсники. Обидвох виховують самі мами, бо батьки відтоптали ряст. Обоє з прилеглих сіл, куди раз по раз їздять підсобляти матерям у чималих господарствах (якось же мусять ті вдови дітей на ноги ставити). Ба більше, у них навіть прізвища римуються.
Вам також може сподобатися
Цю історію знайомства щасливе подружжя розповідало дітям й онукам на їхнє прохання щороку на Різдво. І хоч кожен знав її напам’ять, непідробно сміялися, ніби чули таки вперше.
«Бабусю, ну от як ти так погодилася? – не вгавали онуки на срібному весіллі. – А якби то якийсь шарлатан виявився, а ти – одразу до РАЦСу». «Та мене ті карі очі й усмішка одразу з розуму звели, – повторювала вже звичну фразу. – Утім погодилася я так спокійно, щоб подивитися, як він відступатиме, бо ж ну точно на позитивну відповідь у цьому випадку не розраховував. Тому-то й вийшло так: зустрілося двійко впертих, і ніхто першим не хотів спасувати, сподіваючись, що опонент врешті дасть, так би мовити, задній хід. Але найцікавішим моментом у цьому всьому я й досі вважаю знайомства з мамами. Вони ж відбулися за кілька днів. А ми, фактично не знаючи одне одного, так плуталися у відповідях, що вони, бідні, в шоці були. А за місяць, що дали на роздуми, ми настільки зблизилися, що вже й не уявляли себе одне без одного. Як кисню, не вистачало мені його, а йому – мене. Тож вийшло так, що причин для передування вигадувати не довелося».
«Знаєш, Орисю, – поважно почав розмову господар затишної добротної домівки, що завжди охоче вміщала дітей та онуків. – 25 років минуло. А я все не наважувався тобі сказати. Боявся, що образишся. Вивчив ж бо твій вразливий характер. Я грав тоді з хлопцями у карти на бажання. І програв. Мені вигадали підійти до першої-ліпшої дівчини і покликати її заміж. Всі упевнені були, що будь-яка покрутить пальцем біля скроні. Друзі за кілька метрів стояли, спостерігали. А коли ми до РАЦСу подалися, ледь оговталися від шоку. Ти їх знаєш, то наші нинішні куми, Ігор з Петром. Ми домовилися, що про цей факт ніхто ніколи не дізнається. Але оскільки між нами ніколи не було секретів, зізнаюся тобі, рідна. Хай хоч через 25 років».
«Ніколи не любила картярські ігри. А зараз навіть вдячна долі, що ви тоді грали, що саме я в ту мить пішла до крамниці. Так зійшлися зорі, – щасливо констатувала Орися. – А за здоров’я наших кумів завтра ж у церкві сорокауст запишу. Я так вдячна їм за справжнє щастя!»
А діти й онуки обступили щасливих срібних молодят, обіймали й кричали «Гірко!»
