З колегою Наталкою Калініченко, редакторкою газети «Білопільщина», нас пов’язуть роки спілкування, подорожей та успішної співпраці. Тож коли на нашу землю прийшли російські окупанти, першою, з ким спілкувалася, звичайно ж – з Наталею. Від її рідного Білопілля до кордону з рф якихось 10 кілометрів. Тож за понад три роки війни тут набачилися і начулися чимало. Чим живе сьогодні прикордоння, як пристосувалися до реалій війни – розповідає Наталія Калініченко:
«У нас, на Сумщині, спільного кордону з рашистами понад пів тисячі кілометрів. Нині у зоні бойових дій 18 громад. Великі населені пункти, до прикладу Середина-Буда, до ворожої території має відстань всього п’ять кілометрів. Від Великої Писарівки – сім. Також не так далеко Глухів, Суми… Активні бойові дії на Сумщині почалися з березня цього року. У Білопіллі – з 6 травня. Відтоді почастішали мінометні, артилерійські обстріли, прильоти КАБів. Якщо в деяких населених пунктах є трохи затишшя, то є й такі, де обстріли майже не припиняються». За словами жінки, якщо перед повномасштабним вторгненням у місті проживало близько 16 тисяч мешканців, то зараз залишилося близько двох тисяч. «Важко назвати точну кількість, бо чимало людей призвичаїлися ночувати подалі від «прильотів». А вдень повертаються. Хто на роботу, хто на город, хто годувати котів, собак, худобу…»
Вам також може сподобатися
На фото: Фактично всі культурні та навчальні заклади міста пошкоджені, а одну школу КАБи повністю знищили, каже редакторка. Фото Наталії Калініченко.
Під’їзди до міста облаштовані антидроновими сітками. На сільськогосподарській техніці встановлені РЕБи, щоб уберегтися від дронів. Тож трактори і комбайни продовжують обробляти ниви та дбати про урожай. Наталя з чоловіком Юрієм кілька тижнів як працюють у Сумах. Бо в Білопіллі часто немає світла та зв’язку. А газета має виходити вчасно. Хоча одна людина таки трудиться на місці. Виданню вже пішов 106-й рік, але воно й досі залишається актуальним.
«Хоча ми втратили новинний ресурс, проте фіксуємо злочини військ рф: куди прилетіло, що пошкодило, а також кого вбили і поранили. Роз’яснюємо багато соціальних питань: і про пенсії, і про субсидії, про виплати постраждалим, куди звертатися і кому телефонувати з різних питань тощо. Вшановуємо загиблих Героїв, їхні імена мають закарбуватися в пам’яті поколінь українців. А також подаємо інформацію, яка надихає: пишемо про успіхи наших учнів, переможців змагань, про благодійну допомогу нашій громаді…»
Щотижня Наталія з чоловіком везуть наклад у магазини Білопілля. Решту передплатники отримають від поштарів. І там, куди вони зможуть дістатися.
На фото: Житловий фонд у Білопіллі пошкоджений майже на третину. Фото Наталії Калініченко.
«На жаль, у нас дуже формально працює програма евакуації. Евакуйованим дають разову виплату 10 тисяч гривень – і все. Найбільша трудність – пошук житла для переселенців. Також не можуть люди отримати компенсації за зруйноване житло. Для цього має дати свій висновок спеціальна комісія. Проте її в зону активних прильотів не пускають. Отакий маємо колапс. Якщо повибивало вікна, двері чи зруйнувало дах в місті – кошти видають. А якщо повністю втратили житло у прифронтових селах – чекай з моря погоди. Тож є люди, котрі не хочуть виїжджати, мовляв, кому ми потрібні, куди поїдемо…»
За словами жінки, у громаді вже загинуло до десяти мешканців, які поралися на городах. Один дідусь пішов припинати козу та потрапив під обстріл. На жаль, вижила лише коза. Хтось востаннє сапав кабачки, хтось картоплю…
«Одна бабуся якось каже синові: «У нас на вишні така гарна павутинка висить». А той їй: «Розламай і тікай». Тепер часто ті «павутинки» доводиться бачити – оптоволокно, за допомогою якого літають смертоносні ворожі дрони, вже добре знають місцеві. Також люди орієнтуються, що робити, коли летить, свистить або бачать сповіщення про обстріл КАБами. Головне, щоб працював зв’язок. На те, щоб заховатися в приміщення, є хвилини три. Відсотків 70 людей загинуло від осколків, бо залишалися на вулиці. Про інші обстріли тут не попереджають. І якщо вже над головою реве і свищить, значить – зараз гахне десь поруч. І врятує від смерті лише блискавична реакція: лягти і заховатися. Звичайно, якщо це не пряме влучання».
Житловий фонд у Білопіллі пошкоджений майже на третину. А повністю зруйнований – відсотків на 10, каже редакторка. Постраждали і промислові підприємства, бізнес.
«Найперше, по чому вдарили рашисти, – наш телеретранслятор. Його долю вирішили 8 березня 2022 року. 23 березня наступного року поцілили по відділку поліції, 11 червня шахед влучив у відділення Пенсійного фонду. 6 травня 2024-го два КАБи прилетіли в наш ТЦК. Фактично всі культурні та навчальні заклади міста пошкоджені, а одну школу КАБи повністю знищили. Це була знакова для Білопілля споруда: у ній здобували початкову освіту Макаренко, Олесь та Малевич».
Чи є ще серед місцевих ті, хто досі чекає «руського міра»? Наталія на це запитання не змогла дати точної відповіді, проте має підозри, що можуть бути: «Хтось досі ходить у московську церкву, хтось розмовляє виключно російською, а дехто виступає проти перейменування вулиць, згідно з декомунізацією, ще комусь заважають військові… Словом, є певні сумніви щодо таких осіб».
Нині важко передбачити долю Білопілля. Як і багатьох населених пунктів Сумщини, які є північно-східним форпостом України. Адже рашисти не шкодують ні сил, ні смертоносного заліза, ні своїх нікчемних душ, щоразу атакуючи сусідню країну. Але всі сподіваються, що ворога таки зупинять і люди повернуться до нажитих не одним поколінням місць. Ми всі так чекаємо Перемоги України.
