«Мамо, щось я не можу додзвонитися до Наталі. Набери її, хай терміново зі мною зв’яжеться», – попросив неньку в, на жаль, останній телефонній розмові, що відбулася 4 листопада 2022-го, 31-річний Олександр Пархоменко із Яблунця, що на Житомирщині. Ганна Петрівна свято вірила, що син, повернувшись з навчань у Великій Британії, продовжує опановувати курс молодого бійця на відносно мирній рідній Житомирщині. Бо Олександр, який завжди оберігав найріднішу, заборонив і батькові, й своїй дружині казати тій, що вже на передовій. Що, попри суттєві проблеми зі здоров’ям, приймаючи знеболювальні, відповідально й хоробро виконує бойові завдання стрільця номера обслуги аеромобільної роти в 25-й окремій повітрянодесантній бригаді. Зв’язалася з невісткою. Та теж зізналася не одразу, що коханий, окрім того, що йде на бойове завдання, отже кілька днів буде не на зв’язку й традиційного запевнення, що «Все добре. Працюємо», вперше додав: «Я звідси не повернуся. Бережи себе, сина і маму». За чотири дні його не стало. А ще через два принесли найфатальніше, найжахливіше в житті сповіщення. «Честер» (такий у Захисника позивний) загинув 8 листопада 2022 року поблизу села Терни на Донеччині.
Справжній янгол
Вам також може сподобатися
«Коли Сашко з’явився на світ, – вицвілі від безпросвітних сліз материнські очі на мить світлішають найщасливішими споминами, то й акушерка й лікар Валмієрівського пологового будинку, що в Латвії, де свого часу проживали (там служив чоловік), констатували, що народився справжнісінький янгол. Він з перших днів був навдивовижу світлим, напрочуд тихим, спокійним, ніколи не доставляв клопотів. Знаєте, таких, як Сашуня, можна й десятеро одночасно виховувати. Підростаючи, теж був, як мовиться, дитиною мрії. Завжди слухняний. Все розуміючий. Хоче іграшки, бувало. А то ж лихі дев’яності. Запитує: «Нема грошей?» «Нема», – відповідаємо. Засмучувався, але згоджувався й жодного разу не закапризував, не заістерив. До лікаря – то до лікаря. Пригадую, в трирічному віці захворів на дифтерію, то в стаціонарі укол на уколі, крапельниця за крапельницею. А він – як справжній чоловік: ні сльозинки, ні ремствування. Тоді лікарі нас усім в приклад ставили. Син дуже любив природу і все живе. Жалів й прихищав собачок і кішок. А коли ми з Латвії переїхали спочатку на Миколаївщину, затим на нашу з чоловіком батьківщину – Житомирщину й почали тримати чимале господарство, Сашко не лише проявляв ніжне ставлення, а й говорив до тварин. А що вже помічником був незамінним: зі старшою сестричкою Інною мали чимало обов’язків».
Хлопець був душею будь-якої компанії і дуже щирим. У ньому так довершено поєдналися-переплелися виважена скромність і вміння сипати дотепними жартами, які одразу ставали крилатими висловами. Він міг розрядити будь-яку найнапруженішу ситуацію, знаходив спільну мову й зі старим, й з малечею. Впродовж життя професійно захоплювався футболом, любов до котрого прищепив батько, знався на комп’ютерних іграх.
Після школи справжній патріот навчався у Вінницькому транспортному коледжі за спеціалізацією «Організація та техніка протипожежного захисту». Проте працювати довелося не за фахом.
З коханою дружиною жили у Броварах. Там лелека приніс Кирила – точну татусеву копію. Там – друзі, робота, щасливі розмірені будні.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, справжній чоловік відправив Наталю з Кирилом на захід України, а сам залишився. «Впросіть його, хай їде хоч до вас», – благала невістка свекруху. «Саша послухав, – не може стримати сліз ненька. – Утім вже тут, вдома, разом з батьком пішли до військкомату. Мого чоловіка відправили – рік до шістдесяти. Саші ж сказали чекати дзвінка. Тоді він став до лав місцевої тероборони». Коли знову запрацювало його підприємство у Броварах – повернувся на роботу. Дзвінок з військкомату повернув хлопця до рідного Яблунця. І хоч благали рідні бодай повістки дочекатися, справжній і мужній, він не піддався. З центру комплектування навіть не забіг додому зібрати речі – одразу на полігон. Та ще й на той, в котрий в ті дні якраз забагато прилетіло. Тож з перших днів зазнав страшного болю втрат хай і ще майже незнайомих побратимів. Затим були навчання у Великій Британії. «Як приїхав звідти, нам до нього з якоїсь чи не десятої спроби вдалося потрапити, – гортає книгу війни їхньої родини осиротіла ненька. – Він дуже змінився: змужнів, постарів, куди й поділися оті дотепні жарти. Бронежилет йому подарували там, за кордоном. Форму й решту необхідного придбавали ми, бо ж він високий – стандартна не підходила».
«Я хочу бути біля тата»
«Пам’ятаю, того дня, 10 листопада 2022-го, якраз зайшла до старости в кабінет. Я ж бо два десятки років бібліотекаркою працюю, хоч до того тривало медсестрою була. «У вас, у Яблунці, є такий Пархоменко?» – чула з її слухавки й досі не збагну, як не розірвалося у той момент моє серце. «Вони дані уточнюють», – заспокоїла мене. А вже за кілька годин під’їхала зі своїм і моїм чоловіками, попередивши місцевих медиків. Найстрашніші у світі слова. Найбездієвіші в світі ліки».
Аби довго не чекати, рідні поїхали за тілом до Дніпровського моргу самі. «У сина ліковані зуби, – наставляла чоловіка дружина, яку категорично не брали на впізнання». Але у тіла, що показали, зовсім не було обличчя. Що в ту мить пережив батько, відає хіба Господь. Помилилися, виявляється. Їхній син під іншим номером. Обличчя цілісіньке. Ніби заснув. «Того дня, – розповідає ненька, – загинув їхній снайпер. А командир піднявся з окопу, щоб дати команду відступити, бо сили були нерівні. В ту мить йому вцілило у голову. Сашині ж смертельні поранення припали в основному в потилицю, залишивши вм’ятини в шоломі». «Я підбіг до нього з наміром врятувати, – зізнається згодом побратим, якого розшукали у шпиталі, – утім смерть була миттєвою».
Його привезли у рідний Яблунець 12-го, поховали 13 листопада. Як же мужньо тримався на прощанні дев’ятирічний Кирил. Він ж бо батькова копія. А хіба розкисають сильні чоловіки? Проте по завершенні, прийшовши додому, він дав волю емоціям. «Як він ридав! – пригадує бабуся. – Ми з Наталкою як лиш не втішали. А він взяв портрет Саші, поставив біля себе на стілець. «Я буду спати біля тата», – заявив безапеляційно і попросив залишити його самого».
А коли пройшло трохи часу, хлопчик виклав на холодильнику буквами-магнітиками: «Я, мама Наташа, тато Герой». А перебуваючи у таборі з такими ж дітьми, як сам, написав татусеві листа. На небо. У нім розповів, як він, що нового, і дуже запрошував його у свої сни, бо дуже скучив.
А неньці Саша, до речі, часто сниться: то маленьким, то підлітком, то у військовій формі, що вперше вдягнув у війну. «Він завжди поруч, розумієте? Віднаходить із неба можливості з нами побути, – голос матері давно зійшов на хрип (безупинні сльози виснажили вщент). – Після похорону так бився у вікно пташиною. А якось на канікулах у нас був Кирил. Коли займався за ноутом біля вікна, пташка весь час спостерігала за ним – пишається. Якось везли нашим селищем загиблого. Стоячи навколішки, все ж не змогла втримати себе в руках, хоч так тривало займалася з лікарем, я дуже розридалася. До мене підійшов чужий собака (як же син їх любив!), став на задні лапи й втер мордочкою сльози. «Хочеш мене заспокоїти?» – пригорнула його. А він так по-синівськи вткнувся в мою шию. Я досі щоднини ходжу на могилу. Він там метеликом завжди сідає мені на руки. Лоскоче. Гладить, значить. А як вдвох з батьком сидимо на порозі – прилітає метелик: посидить спершу в мене на руці, тоді на батькових ногах – й летить собі. Летить. Летить. Летить».
Скільки їх, тих золотих хлопців і дівчат, журавлиним ключем відлетіли у небо. Війна…
