Здавалося б, ніщо не передвіщало біди. Під боком солодко посопував місячний Андрійко, трійко старших діток міцно спали у своїх ліжечках, чоловік був на зміні (подобово працював сторожем у ліцеї). О четвертій ранку, ніби снилося щось жахливе: страшні канонади вибухів, гул танків, артилерійські залпи. Не вщухав й телефон: дзвонили чоловік і батьки її учнів. Ніяк не налазило на голову почуте «Війна!»
«З тих пір ми жодного разу не ночували в будинку, кілька разів на день вбігали на кухню, аби нашвидкоруч пригодувати щось поїсти. Інколи вдавалося нагріти в чайнику води, щоб покупати немовля й обмитися усім. А погріб, у який перебралися, повкидавши матраци, аж ходором від вибухів ходив й здавалося, ось-ось вилетять двері», – пригадує Валентина Хиленко, до війни щаслива жителька Дергачів, що на Харківщині, завуч з навчально-виховної роботи місцевого ліцею №2, вчителька молодших класів з двадцятирічним стажем, на руках у якої три педагогічних дипломи, нині ж – переселенка, яка з чотирма дітками проживає у Лісоводах, що на Городоччині.
Війна, змусивши аж захлиснутися жахіттями, від яких став заїкатися тоді чотирирічний Олексій й досі не може оговтатися одинадцятирічна Софійка, вигнала з рідної домівки. Снаряд, що вцілив прямісінько в двір минулорічного квітня, розкрив дах, повибивав вікна, понівечив огорожу й гараж. Тоді, вже не вагаючись, зібрали в машину документи, фотографії, нехитрі речі і переляканих виснажених діток.
Вони тікали від війни. Залишивши все таке рідне, роками обжите. Й ще не завершений ремонт, на який відкладали, заощаджуючи, й побутову техніку, кредити за яку платять ще й досі. Там зосталися Валентинині мама, 90-річна бабуся, чоловік. Він, щоправда, приїздить до рідних на кілька днів щомісяця. Бабуся ж виїздити категорично відмовляється. Переконана: вмирати треба там, де народилася й всеньке життя прожила.
«Того фатального світанку рашисти сунули з Козачої Лопані, – при найменшій згадці про той жах й досі не може втамувати сліз Валентина Володимирівна. – Наш населений пункт якраз дорогою до Харкова. Тож на нас, як на буферну зону, припали всі удари. Вибухи, дим, шум, гул танків, обстріли, паніка… Ніяких сигналів про тривоги не було. Це вже нещодавно там встановили системи оповіщення. Проте обстрілювали безперестанно. Виводили дітей подихати хвилин на десять, у періоди затишку, з тісного задушного погребу, звідки винесли усе, аби повкидати матраци. А нас там тиснулося восьмеро, ще ж ненька з бабусею. Запаси продуктів швидко скінчилися. Ні муки, ні цукру, ні круп… Благо, залишки зі шкільної їдальні розділили між працівниками. Чоловік з мамою ходили в єдиний магазин, який функціонував, щоправда, потроївши ціни. Походи ці були вкрай небезпечними, втім, виходу не було: діти хотіли їсти. Богу подяка, що у мене від стресів молоко у грудях не пропало. Основною проблемою для немовляти, як фактично й для нас всіх, було купання. Памперси знайти було нереально, не працювали й аптеки. Газ не вимикали, світло періодично зникало, тоді користувалися ліхтариками».
…Спершу родина виїхали на інший бік Харківщини – у Ясну Поляну Красноградського району. Однокурсниця жінки домовилася там за будиночок, що пустував. «Сюди всіма правдами й неправдами, завдячуючи волонтерам, все ж вдалося евакуювати 80-річну свекруху із Куп’янська, – гортає сторінки пережитого жінка. – З нею весь цей час не було зв’язку, а у неї цукровий діабет, хворі ноги. Хлопці-волонтери візочка відшукали… Пережите далося взнаки. Вже тут, у Лісоводах, незабаром після приїзду у неї стався інсульт, який за десять днів таки вкоротив віку».
На Красноградщині теж було не менше страшно, ще й дуже низько літала авіація. Олексій ще й досі від найменшого звуку, бодай трактор їде, до хати ховається. А сигнали тривоги на телефоні вимкнули навмисно, бо дітей вони дуже лякають.
…Коли найстарша донечка Аня успішно склала НМТ й визначилися, що вступатиме до Хмельницького Національного університету на психолога, родина через олх стала шукати житло на Хмельниччині.
29 серпня рік, як вони прижилися у Лісоводах. Будиночок взяли під виплату. Не натішаться сусідами, керівництвом громади й старостатом, які прийняли щиро й допомагають усіляко. Сусіди допомогли й з технікою, й з посадковим матеріалом, щоб родина була зі своєю городиною.
Валентина Володимирівна продовжує свою вчительську діяльність, тепер онлайн: 25 її діток – з першого вересня уже четвертокласники – розкидала війна всією Україною. Аня на відмінно закінчила перший курс омріяного вишу. Соня цьогоріч уже піде в місцеву школу, бо досі навчалася онлайн у рідному ліцеї. Піде в садочок й Олексій. Бо спілкування з ровесниками – надважливо, переконана їхня матуся.
Валентина виготовляє інтер’єрні та ляльки-мотанки
Так жінка оздоблює посуд для освячення меду
Валентина закохана у творчість, змалку розвиває у собі здібності до декоративно-ужиткового мистецтва. Тож релаксує, прикрашаючи пасхальні корзини чи посуд для освячення води й меду, виготовляючи інтер’єрних й ляльок-мотанок, різноманітні сувеніри. Вироби роздаровує, бо продавати, хоч просять, зізнається, не вміє. Аня виготовляє різноманітні вироби з бісеру: сережки, кільця, кольє, браслети… Софійка розмальовує картини за номерами. А Олексійко з Андрійком полюбляють машинки і лего.
Аня захоплюється бісером
Родина мріє про якнайшвидшу Перемогу. Втім, чи повертатимуться додому, не знають. Так припала до душі ця місцина зі щирими її людьми, що, запевняють, дякують Богу, що потрапили саме сюди.
