Вам також може сподобатися
– Райко, знову твої гуси на моєму городі! – через тин крикнула баба Полька.
Межа в межу вони жили тут змалечку, відколи зіп’ялися на ноги. І дитинство, і дівочу юність, і молодими господинями – все минуло поруч того паркана. От вже й сивочолої осені діждали, обидві вдовами. Діти пороз’їжджалися світами, зрідка приїздять з онуками.
Покинувши прання, Райка закульгала в бік Польчиних грядок, де серед дрібних грудок ледь пробивалися паростки бурячків та зеленіло чималеньке бадилля моркви, яку ще восени посіяла дбайлива сусідка.
– Та я ж їх в садку лишила. Ще й патиком хвіртку підперла, щоб не вилізли, – виправдовується бабця. – Гиля! Гиля! Ану, пішли звідси! Щоб ви повиздихали ще маленькими…
Як на біду, сусідські гуси, дивним чином звільнившись зі своєї оази, напряму човгали саме до Польчиного городу, ніби навмисне оминаючи свій.
– Ти, Раю, пошукала б дірку у своєму паркані, – вже трохи лагіднішим голосом радила сусідка. – А то скоро гичка в ріст піде, гуси такої шкоди нароблять…
– Вже обмацала в садку всі штахетини. Ніби ніде й шпарини не лишилося. А вони, паскуди, все одно якось вилазять. Хоч бери й на ланцюг їх садови.
З тими словами баба Рая загнала двох своїх довгошиїх ґелґотунів до хліва. «З обіду знову піду глядіти, кудою ж вони шлях до волі знаходять», – подумала про себе стара. З того часу випускала їх «на волю» під пильним оком, ще й пліт до сусідки додатково позакладала гілляками.
Тижні десь зо два на городах мирно підростали-зеленіли майбутні врожаї. Вже й бурячиння тішило око рясною гичкою, а салат, петрушка та цибулька підставили сонцю свої розкішні чубки. Господині встигли попроривати і посапати рослини, наче змагаючись, у кого будуть кращі рядочки… І саме цієї пори всю благодать перемир’я грубо та підступно знову порушили дзьобаті ненажери. Саме того дня, як на біду, баби-сусідки разом пішли на пошту. Треба було отримати пенсію, заплатити за світло. Заодно й в кооперацію зазирнути, прикупити олії, круп, вермішелі. Дорогою зустріли давніх знайомих, яких давненько не бачили. Поки новини почули, обговорили, додому повернулися далеко опівдні. Попри те, що ще здалеку не побачила своїх сизокрилих у саду, баба Райка намагалася відігнати від себе все більше наростаючий страх. «Хоч би Полька одразу до хати пішла, щоб я встигла вигнати їх з городу», – думала жінка. Та відвернути біду, що вже нависла над сусідськими буряками, морквою та іншими зеленими грядками, вже було запізно. Наче відчуваючи, що настав їхній зірковий час, за відсутності господинь гуси прорвали «захисну смугу» та вирушили до омріяної оази. А там порозкошували вже, як мовиться, на «всі гроші». Ні паркан, ні зайві пильні очі господині, ні лайливі окрики суворої сусідки аж ніяк не могли завадити насолодитися смачненькими сходами. Набивши повні животи зеленню та перетворивши рівненькі рядочки на чорну ріллю, ґелґотуни неквапом ходили «місцем злочину» та заввиграшки підкидали догори бадилля, вирване міцними дзьобами, що в’януло на сонці.
– А нехай вам! – у серцях скрикнула баба Полька, забачивши фіаско своєї праці.
Як на зло, Райчині грядки й досі рясно зеленіли.
– Та що ж це коїться?! З чим же ж зимувати буду? Через оті кляті гуси смерть моя швидше прийде! – кричала бабця, обхопивши руками яблуню. З її очей потекли гіркі сльози.
Тим часом баба Рая, яка теж від розпачу не стримала сліз, зігнала з городу гусей та знову закрила у хліві. Затим подалася до згорьованої Полі.
– Слухай, ти вже пробач мені оті кляті гуси. Не гнівайся. Клянуся, що більше ніколи не буду їх заводити. А восени віддам тобі половину своїх буряків та моркви. А коли що треба буде, приходь та й рви на моєму городі, – обійнявши сусідку, й собі намагалася заспокоїтися од пережитої оказії.
– Та що вже… – розуміючи, що нічого не вернеш, одмахнулася бабця.
Щоб остаточно спокутувати провину, вранці наступного дня Райка принесла сусідці вже обскубаного гусака.
– Давай, Полю, хоч холодцю наваримо, щоб горе заїсти, – встановлюючи мир, запропонувала. – Я й собі одного зарубала, щоб менше ґелґотали під вікнами і життя нам не псували.
– Раю, та нащо ж ти… – від такої щедрої несподіванки Поля аж руками сплеснула.
А до осені на спустошених гусаками грядках у баби Польки щедро зародили огірки, яких насіяла натомість. Та такі були рясні, що обидві сусідки ледь встигали давати їм раду. І бурячків та моркви з лихвою вистачило на два льохи. Навіть дітям було що вділити.
Як не крути, а коли життєва мудрість бере гору над невдячними емоціями, панує мир і спокій… Але гуси на сусідських обійстях більше не ґелґотали.
