Вам також може сподобатися
Тетяну з Іваном познайомила подруга. Вони одразу ж сподобалися одне одному та створили міцну сім’ю. У жінки за плечима вже був один шлюб, сама виховувала сина Сергійка. Восьмирічний хлопчик став для Івана рідним. А невдовзі у подружжя народився Станіслав. У Ворожбі, що на Сумщині, родина мешкала у своєму двоповерховому будинку, обробляли город, посадили сад. Господарювали, примножували та доглядали. Тетяна здебільшого гляділа обійстя, а Іван працював аграрієм, знався на сільськогосподарській техніці.
«Ми мешкали за вісім кілометрів від кордону з росією, тож коли вдосвіта 24 лютого 2022 року розбудила подруга, а надворі почало гуркотіти і бахкати, одразу ж зрозуміли, що почалося щось недобре, – розповідає Тетяна. – Ми з чоловіком вийшли з хати, прислухалися. Тієї миті не могли навіть зосередитися, подумати, що робити, як далі діяти… Станіслава вирішили не будити. Сергій служив за контрактом у Слов’янську. Єдине, на що спромоглися, – зібрати документи і заховати їх у підвалі. Наступного дня Іван на роботу не пішов, потрібно було трохи закупитися. А в місті вже панував ажіотаж. Розбирали хліб, консерви, сірники, ліки… Пізніше зібралися з друзями, радилися, що робити далі, обмінювалися інформацією».
Наступного дня Іван Іванович вирушив на роботу, адже невдовзі мала розпочатися посівна, потрібно було підготувати техніку, поля, насіння… Часто їздив по ланах прикордоння. Доводилося на них сіяти, орати, підживлювати, збирати урожай, інколи об’їжджаючи вирви від снарядів або загортаючи їх.
Станіслав продовжував навчатися онлайн у своїй школі. У Тетяни ж вистачало роботи і біля хати, і біля землі, і по господарству. «Якось увечері – у листопаді – Іван сказав: «Я завтра їду до військкомату, піду воювати», – пригадує дружина. – А коли запитала, чому так вирішив, відповів, що свою роботу він на полі зробив, все зібрав, засіяв, підготував до зими, тож саме час принести користь країні на фронті. Замолоду служив строкову службу в танкових військах. Вважав, що ця спеціальність та ще й добре знання техніки не будуть зайвими. А ще Іван вважав, що не годиться відсиджуватися за спиною Сергія, який із перших днів повномасштабного вторгнення – на полі бою. Казав: «Я ж його з восьми років виховував, як буду синові в очі дивитися?»
Іван Томенко з дружиною та сином.
У грудні 2022 року Іван Томенко вже проходив вишкіл на Львівщині. Пізніше удосконалював майстерність механіка-водія БМП (бойової машини піхоти) у Польщі. А вже 3 травня 2023 року разом зі своїм підрозділом прибув на Запорізький напрямок.
«Додому телефонував щодня. Вони з хлопцями зібралися й купили Старлінк. Завжди казав, що все буде добре. Хоча розумів, що кожне завдання може стати дорогою в один кінець. Кілька разів нам пощастило побачитися. А востаннє був удома з 3 по 9 вересня. Тоді чомусь залишив усі свої речі, взяв лише спіднє. Сказав, що нічого йому не потрібно», – пригадує дружина.
Востаннє Тетяна з сином бачили Івана по відеозв’язку. Набрав рано, ще за дня. Повідомив, що виїжджає на завдання. Жінка здивувалася, бо зазвичай засвітла не рушав. Але було щось термінове… Коли до вечора рідні так і не дочекалися дзвінка, у душу закралася тривога. Після безсонної ночі Тетяна пішла до церкви і поставила свічку за здравіє Івана.
«Хоча свічка й горіла, відчувала підступну тривогу, – каже жінка. – Пізніше у соцмережі побачила, що хтось виклав пост із написом «Вічна пам’ять». Зв’язалася з дружиною побратима Івана, вона вже все знала».
Про останнє завдання чоловіка Тетяна дізналася від його побратимів. На «передок» забирати хлопців вирушили дві машини. Іван поїхав на своєму БМП. Дорогу знали добре. Об’їжджали підбиту техніку, далеко не відхилялися від курсу, бо скрізь було заміновано. Вже верталися назад, як у БМП Івана Томенка ворог влучив із керованої протитанкової ракети… «Іванович зі своїм побратимом Олександром, як завжди, виїхали на завдання, – пригадує товариш військових Володимир. – Ми готувалися до вечері, чекали на їхнє повернення. Ми ж ніколи не сідаємо вечеряти, поки не зберемося всі. Та через деякий час почули по рації: «Іванович – 200, 300». Ми з хлопцями подумали, що він везе загиблих і поранених. Ще й здивувалися, що впоралися вони з Сашею швидше, ніж зазвичай. А потім побачили машину, що приїхала з пораненими. Іншу машину… Підбігли, запитуємо: «Де Іванович?» Так і дізналися, що його і Саші вже немає».
Поховали Івана Томенка 1 жовтня в рідній Ворожбі, поряд із полем, на якому працював Захисник. Неподалік, немов у скорботі, зупинилися трактори і комбайни, які теж пам’ятали його руки…
Посмертно бійця нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Так багато залишилося нереалізованих мрій. Стільки планів вже ніколи не здійснити «Іваничу». Йому тепер навіки – 50.
Старшого сина ненадовго відпустили додому, попрощатися. А коли через два місяці Сергія перекинули на Запорізький напрямок, Тетяна мало не зомліла. Свіжу та надто болючу рану наче сіллю скропили… Але, дякувати Богу, повернувся живим. Нині Сергій продовжує боронити країну. А молодший син замкнувся, не хоче навіть говорити про війну. Через постійні обстріли, все більшу загрозу з боку російських окупантів Тетяна зі Станіславом покинули Ворожбу. Нині мешкають у селі на Сумщині, у батьківській хаті чоловіка.
