Повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю змусило Ольгу Усатюк з сином-школярем Матвієм ще у травні 2022 року залишити рідну Донеччину та оселитися в Полтаві. Останньою краплею став черговий потужний обстріл їхнього Соледара, від якого в квартирі почало сипатися віконне скло. «Тоді я остаточно зрозуміла: щоб зберегти не лише психічне здоров’я сина, але і його життя? потрібно їхати подалі від війни, – каже Ольга. – Чоловік спершу відвіз нас у Дніпро. Але там нам не дуже сподобалося. А знайомі кликали до Полтави, обіцяли допомогти з житлом. Тож поїхали до них».
Михайло, чоловік Ольги, одразу ж повернувся додому. Він продовжував нести свою надважливу службу у лавах ДСНС. Пожежі, руйнування, порятунок жителів, розбір завалів – роботи у рятувальників у рідному місті вистачало. До великої війни жінка здобула фах педагога, працювала в дитсадку, школі, в дитячих таборах. З чоловіком виховували сина. Всі разом полюбляли відпочивати в дідусевому будинку на охайному обійсті. Часто навідувалися туди, доглядали за садком і квітами.
«На світанку 24 лютого 2022 року я перша почула далекі вибухи й зрозуміла, що почалася війна, – розповідає Ольга. – Зателефонувала подругам, вони не повірили. Сказали, щоб не вигадувала. Михайло якраз був на роботі. Коли прийшов додому, почав пропонували мені разом із сином виїхати з України. Мовляв, для сімей рятувальників передбачили таку можливість. Щоразу після кожної зміни повідомляв мені, в якій країні можна оселитися. Та я нікуди не збиралася виїжджати. Тим більше, вже долучилася до роботи волонтерського центру, який розмістили в підвалі нашого будинку. Ми допомагали насамперед тим людям, які тікали з гарячих точок Луганщини та Донеччини».
І дружині, і синові Михайло провів детальний інструктаж, як діяти у разі небезпеки. Зібрали й тривожні валізки, які тримали в коридорі. Там же і переховувалися, коли була загроза обстрілів чи коли чули вибухи. А якщо вже зовсім ставало «голосно», спускалися у підвал. Чоловік все рідше навідувався додому. Але навіть під час коротких візитів також включався у роботу волонтерського центру. Не раз возив необхідні ліки з Бахмуту, куди їх передавали з-за кордону.
«Вранці 16 травня 2022 року я востаннє вийшла на свій балкон, поглянула на уквітчану центральну вулицю, – пригадує жінка. – Яскраво світило сонечко, день обіцяв бути чудовим. Але раптом місто здригнулося від вибухів. У вікнах посипалося скло. Ми з сином кинулися в коридор. Тієї миті я зрозуміла, що час їхати. Сина вже давно готувала до цієї думки, бо він ніяк не хотів покидати рідний дім. Проте він щодня спостерігав, як порожнів наш двір, як все менше дітей виходило на вулицю. Врешті, в будинку із них залишився лише Матвій та ще одна дівчинка…»
Михайло продовжував рятувати містян та їхнє майно. Був час, коли зі всієї пожежної команди їх в Соледарі працювало лише троє. І навіть залишившись без спеціальної техніки, вогнеборці продовжували виконувати свою роботу. Того ж року чоловіків перевели в Бахмут. Але попри заборону покидати це місто, Михайло все ж таки зміг мотоциклом кілька разів навідатися додому, зібрати деякі речі та підготувати машину до евакуації. А коли знайомий повідомив чоловіку про те, що палає його гараж, Михайло встиг примчати туди та вигнати з палаючої пастки автівку.
«У серпні 2022 року пожежну частину в Бахмуті розформували та дозволили прикомандируватися до будь-якого підрозділу в Україні. Михайла прийняли на роботу в Полтаві. Проте пізніше прийшло нове розпорядження про несення служби рятувальниками на тих територіях, на яких вони були приписані. Тож вже понад рік виконує свої обов’язки на Донеччині. Телефонує, коли може. Інколи розповідає про свою роботу. І я добре розумію, коли багато чого недоговорює. Можливо, це правильно…» – зазначає Ольга.
Жінка влаштувалася на роботу до міжнародної благодійної організації. Півтора року була практичним психологом. Нині працює фахівцем із соціальної роботи в благодійному фонді «Карітас Полтава». Спостерігаючи за потребами людей, котрі пережили евакуацію, смерть близьких, втрату майна, зрозуміла, що повинна навчитися надавати їм якісну фахову допомогу. Тож торік вступила до Національного університету цивільного захисту і нині здобуває освіту за спеціальністю «екстремальна та кризова психологія».
Рідні Ольги та Михайла також покинули свої домівки та оселилися на Житомирщині. У всіх вже немає житла. Немає й будиночка дідуся, в якому провели так багато приємних і незабутніх моментів. І рідне місто поки що в окупації. «Але ми неодмінно туди повернемося, – переконана жінка. – І по камінчику будемо відбудовувати свій дім. А коли наш Соледар знову стане квітучим містом, маю мрію відкрити заклад, який буде спеціалізуватися на ментальному здоров’ї. Бо, на жаль, ще довго після цієї війни потрібно буде загоювати рани. І не лише фізичні».
…Востаннє переступаючи поріг рідного дому, Ольга взяла з собою символ міста – чотири пачки соледарської солі. Одну з них подарувала Артему Пивоварову, якось побувавши на його концерті у Полтаві. Співак щиро подякував за такий, здавалося б, банальний подарунок. Але в ту мить всі розуміли, наскільки значимою і дорогою є та, до болю знайома пачка солі для кожного соледарця…
