Тетяна поїхала на заробітки, коли їй тільки виповнилося 22 роки. Спершу збирала полуницю в Польщі, затим складала коробки в Чехії. А вже більше двох десятків літ живе і працює в Іспанії. Заробітчанство зруйнувало її шлюб: з чоловіком Олегом розлучилася в один з коротких візитів додому. А згодом познайомилася з іспанцем Хосе, з яким і нині мешкає. Там, на чужині, народився їхній син. Карлосу вже дев’ять, навчається у школі.
– А Карлос хоч розуміє українську? – якось поцікавилася подруга дитинства Люба у Тетяни.
Вам також може сподобатися
– Ні! Що ти! Карлос – справжній іспанець. Якби вчила його української, то мав би неправильну вимову. Для чого воно йому? Тут одразу б зрозуміли, що має інше походження.
– Але ж ти придбала в Україні вже дві квартири. Певне, думала колись вертатися…
– Поки не знаю, що далі буде. Тим більше, там зараз війна. І мамі кажу: «Приїзди до нас. Будемо разом жити. Бабуся ж померла. Нічого вже не тримає вдома…» А вона все віднікується. Ще й ремонт почала. А нащо той ремонт, коли завтра в будинок може прилетіти ракета?
– У нас люди продовжують жити. І будують, і ремонтують житло після прильотів. І дітей народжують. Україна – не закрита територія, на якій зупинилося життя, – вже трохи з образою відповіла Люба.
До України жінка навідувалася нечасто. Може, раз на рік провідувала маму, бабусю, цукерок заморських привозила, олії модної, інших диковинних смаколиків… А коли почалася повномасштабна війна, взагалі забула дорогу до рідного дому. Добре, що відеозв’язок дозволяє побачити одне одного за тисячі кілометрів. Коли випадає вільна хвилина, бо Тетяна продовжує працювати – прибирає оселі сеньйор, – набирає подруг, з якими колись товаришувала в дитинстві, інколи – інших родичів. Розповідає про своє життя, цікавиться їхнім.
Жінка з перших днів повномасштабного вторгнення волонтерить. В селі організувала плетіння маскувальних сіток, збір продуктів та коштів, які передають у підрозділи. Тож чути з вуст колишньої подруги такі речі їй було дуже болісно. Десь глибоко в серці Люба сподівалася, що навіть далеко від рідного дому люди хвилюються за нього, хочуть чимось допомогти. Але, вочевидь, не в цьому випадку…
Відтоді до іспанської подруги Люба не телефонує. І слухавку не брала, коли бачила попервах вхідний від Тетяни. На щастя, жінка має багато інших знайомих, які тривалий час за кордоном і завжди відгукуються на її запити, допомагають і підтримують. Трохи смішно, коли Люба чує, як їхні діти спілкуються гарною українською. Вони добре знають, що їхня батьківщина – Україна. Бо часто чують розповіді про рідний край від батьків. Тоді з’являється тверде переконання, що всі повернуться додому. Що буде кому зберігати традиції і звичаї нашого народу, відбудовувати державу, вшановувати всіх тих, хто віддав за неї життя.
