Як же вона дитиною любила оте розлоге гілля шовковиці. У кроні крислатого дерева дідусь змайстрував гойдалку. З віжок і дощечки. Щолітніх канікул батьки привозили маленьку Олю до дідуся й бабусі. Ті проживали відносно далеко. Тож частіше й не наїздишся. А от майже одразу по завершенню навчального року справжнім ритуалом, якого чекала з нетерпінням, ставало збирання у велику валізу з металевою блискучою пряжкою найновіших речей, а ще неодмінно олівців, фломастерів, альбомів.
Бабуся з дідусем завжди в той день чекали на лавочці, що в тім селі мостилися за кожнісіньким тином. А в великій хаті ошатної, свіжо вибіленої оселі з вишитими рушниками, що заквітчували образи по кутках усіх кімнат і навіть кухні, уже чекав смачний обід. Бабуся кілька днів готувала фірмові свої страви. Знала ж бо приїде не лише син з невісткою й онукою, а й товариш родини, який незмінно своєю автівкою возив куди попросять. Авта тоді були не в всіх.
Вам також може сподобатися
Оля любила оті прості селянські довершені страви. І скільки б не пробувала відтворити мариновану капусту, як вміла лише бабуся, за кілька десятиліть не спромоглася. Вона була якоюсь особливою, на четверо розрізані головки, чи то витримані в спеціальному маринаді, чи відварені в нім, хто тоді питав. Між листочками дивакуватими візерунками застрягали зерна гірчиці й коріандру. Невід’ємним атрибутом були холодець з незібраним жиром, голубці, тушкована капуста… А ще – спечені у п’єцу коржики. Бабуся не мала витіюватих формочок, різала тісто ножем. Який вони мали смак і запах! Впродовж життя цей запах почасти навіюється Олі. Просто. Нізвідки. І пахне дитинством, безтурботністю, безумовною любов’ю і таким непідробним затишком.
Коли батьки їхали, Оля залишалася з бабусею й дідусем, які ще довго вдивлялися в далеч дороги, де зникла автівка й всілася пилюка від неї. А тоді йшли до хати: прибирати зі столу й розбирати валізу. «А в чому ти, Олечко, підеш зі мною завтра на базар?» – старанно розвішуючи одяг на спинках стільців, розпитувала бабуся. Вона любила хизуватися онукою серед численної рідні, що теж проживала в тому населеному пункті, й знайомих. Бо змалку бавили її з дідусем. Батьки здобували спеціальність, котра не передбачала заочної форми навчання.
Дівчинка любила ходити з бабусею на базар, по магазинах і до церкви. А ще – до сусідки, яка, тоді єдина на всеньку вулицю, мала кольоровий телевізор. Там дивилися мексиканські серіали, імена головних героїв яких бабуся, як і її ровесниці, завжди перекручувала. Там дівчинка зацікавлено слухала усі сільські новини, що були на слуху, по-своєму уявляючи їхніх фігурантів.
З дідусем ж завжди бігла по кропиву на долину, біля джерела, що всенький рік било крижаною водою. Він не дозволяв їй брати участь в цій процедурі, боявся, аби не впеклася. Просто брав з собою. Всю дорогу сипав дотепними жартами й німецькими реченнями. Судилося йому свого часу побувати у фашистському полоні. А ще жартома висміював словечка з говору її регіону.
Щовечора бабуся запитувала онуку, що та їстиме на сніданок, вранці, що готувати на обід, вечерю. Як вона догоджала. Мала час. Вийшли вже обоє з дідусем на пенсію. Діти всі жили далеко. Тож літня, так би мовити, побувка онуки у них, була для стареньких справжнім святом. А Оля в той час почувалася, як в раю. Не мала жодних обов’язків, бо не держали тут такого господарства, як батьки, які, до того ж, чи не з досвітку до смерку перебували на роботі. Сюрпризом старалася прибрати в хаті чи вибрати полуницю, вирощуванням якої займалася кожна господиня у тім селі. За те неодмінно получала: сварили по-доброму, мовляв, ти відпочивати приїхала, тож нема чого нароблятися. А вона ж то – швидше для розваги.
Чи не щоднини сходилися на велике з завжди охайно скошеною травою подвір’я Олині ровесники. Вони теж з’їжджалися зі всієї України до бабусь з дідусями. І театри вони організовували, збираючи на всіх винесених з хати стільцях сусідів, й пісень співали, й у піжмурки грали….
Літо збігало швидко. Оля довго озиралася а автівці, поки постаті найрідніших не зникали. Вона знала: бабуся довго плакатиме, дідусь її за це сваритиме. Так було з року в рік. Тільки з кожним літом все дорослішою ставала онука, все більше сивини додавалося у волоссі дідуся й бабусі, все більшими й глибшими зморшками оралися їхні обличчя, все більше хвороб обсідало.
Небавом Оля приїхала вже з першою донечкою. Правда не на все літо, на кілька днів: сім’я, робота, доросле життя. Гойдала малечу на своїй улюбленій гойдалці, вдивлялася в розлоге гілля шовковиці. Пригадувала, скільки таємниць знає те дерево: розгойдуючись й злітаючи до хмар, щоліта, щоднини дівчинка розповідала секрети. Про перше невдале кохання, про чвари з подружками, про мрії, фантазії.
Не стало дідуся. А згодом пішла в засвіти і бабуся. Олин син вже їх не застав. Осідала старенька хата, що її трьом старшим дітям заборонили батьки продавати. Все сподівалися, що з далеких доріг повернеться до отчого порогу наймолодша донька. Спохмурніли лики святих, що дивилися з образів в уже пожовклих від часу рушниках. Проростали дикі кущі з-під асфальтової доріжки до хати. Прогнила і впала додолу лавка біля тину. А от старенька-старенька, зроблена золотими дідусевими руками гойдалка ще так довго чекала свою вихованку. Та приїздила раз в рік. На провідну неділю. Забігала на хвильку. Всідалася й обережно розхитувалася. Боялася, що й стареньке дерево може зламатися, й загартовані часом та негодами віжки не витримають. Вдивлялася крізь розлогі візерунки зелених листків у небо. Знала: звідти дивляться бабуся з дідусем й продовжують любити. Так само. Щиро-щиро. Й безумовно.
«Бабусю, – приїхавши вкотре до осиротілого подвір’я й вмостившись на улюблене місце, вдивлялася в небо Оля, – аж тепер я, на жаль, зрозуміла твоє одвічне, що завжди дратувало: «Аби лиш не було війни» і «Дасть Бог, доживем». У нас – війна»… Не стримуючи сліз, вона в цім місці завжди, як на сповіді, немолода вже жінка розповіла і про війну, й про чоловіка, що на ній загинув, й про те, як пекельно важко, про існування без життя…
Тієї ночі шовковиця впала. Сховавши під собою гойдалку.
