Дарина знайшла свого судженого на останньому курсі педагогічного училища. Віктор був родом із сусіднього села. Красивий, високий, статний, він проходу не давав вродливій і працьовитій дівчині. А пізньої осені зіграли велелюдне весілля. На городі, який вже звільнили від щедрого урожаю, встановили великий намет, прикрасили ялиновими гілками та барвистими стрічками. Гуляли зо три дні. Молоді прийшло!.. Познайомитися з майбутніми вчительками, яких Дарина запросила розділити з нею свято, мали охоту чимало місцевих парубків.
Диплом молода дружина отримувала вже з чималим животиком. А через кілька місяців на світ з’явився їхній первісток – Андрійко. Маля для Віктора стало найціннішим дарунком долі, про який мріяв з перших днів знайомства з Дариною. Про роботу, звісно ж, жінка не думала – синочок вимагав чимало уваги. Проте вона все частіше натякала коханому, що не хоче залишатися в селі. Городи, господарство не входило в її плани. Не хотіла на це витрачати своє здоров’я…
Вам також може сподобатися
На той час Віктор вже мав хорошу посаду в місцевому агрохолдингу, непогано заробляв, тож вирушати в місто та шукати там прихистку, нову роботу для нього було доволі ризиковано. І батьки були в літах, хто їм підсобить?
Тримаючи сімейне життя на хиткому балансі, подружжя намагалося знайти вихід із ситуації. Аж тут – війна. Розуміючи, що і біля землі треба комусь залишатися, Віктор орав ниви і сіяв хліб, підживлював рослини. А коли основні роботи були позаду – вирушив до військкомату. Дружині не сказав, боявся, що влаштує скандал. Проте вже отримавши повістку та зібравши речі, поставив перед фактом…
Даринину істерику та сльози він, здавалося, ніколи не забуде. Її докори, як їй буде важко, як тривожитиметься за нього, як посмів піти, коли країна також дуже потребує фахових аграріїв, ще довго звучали в його і так навантаженій голові. Проте він не міг вчинити інакше: як колись подивиться синові у вічі, коли той спитає, що тато робив під час війни, як їх з матусею захищав?..
Навчальна частина, дорога на фронт. Перші вибухи і перші втрати побратимів… Нечасті дзвінки і повідомлення: «Ти як?», «Коли додому?», «Все добре», «Люблю, цілую»… Щовечора він дивився на Андрійкове фото, де хлопчик усміхався таткові з милими ямочками на щічках – і бажання нищити ворога, який прийшов на рідну землю, ставало все сильнішим.
Після першого серйозного поранення в шпиталь приїхали батьки Віктора. Тоді не показав, як засмутився, що не побачив своєї Даринки. Проте серце матері все відчуло… Вона вже знала, що телефонує та пише вона її синові все рідше. Молода дружина на той час мешкала у місті. Зарплати чоловіка-військового вистачало, щоб винаймати квартиру, на їжу та одяг…
Місяць відновлення і знову – на передову, до хлопців, що стали, наче брати. Разом тримали оборону, разом ходили на штурми, на своїх плечах волокли з поля бою поранених і убитих товаришів.
Під час чергового ворожого обстрілу підступний осколок прошив Віктору бік. Надавши першу допомогу, бійці відправили його евакуаційною машиною в тил. Встигли. Врятували. Проте на фронт Віктор вже не повернувся. Процес реабілітації був доволі затяжним. Затим на цілий місяць відпустили додому.
– Андрійчику! – пригорнув до себе свого синочка.
Нарешті зустрілися, нарешті відчув дихання рідної кровиночки біля серця. Синочок показував татові свої іграшки, розповідав про друзів у садочку… А Дарина якось поникло стояла біля одвірка та відводила погляд, коли Віктор хотів зустрітися із нею очима.
– Я хочу тобі дещо сказати. Ти тільки не гнівайся. Спробуй зрозуміти. Я зустріла людину. Річ у тім, що ми з тобою трохи не підходимо одне одному… Та й розлука ця надто довгою була», – набравши у груди повітря, випалила Дарина, коли Андрійко бавився новою машинкою, подарованою татом.
Віктор довго мовчав, збирався з духом. Певне, він і сам підозрював щось недобре у їхніх стосунках. Проте якомога далі намагався гнати від себе такі думки.
– А як же наш син? – тільки запитав.
– Будете бачитися, коли захочеш. А можеш взагалі на цей місяць забрати Андрійка до батьків. Ми якраз на відпочинок зібралися. А з малою дитиною, розумієш, далека дорога і все таке,.. – одразу ж запропонувала вона.
– Розумію, – тільки й сказав Віктор та швидко став збирати синові речі.
Цієї миті його гнів змінив страх, щоб вона не передумала. Тільки б швидше забрати сина і тікати геть з цього місця.
Той жахливий день у своєму житті чоловік згадує, наче жахливий сон. Але дякує Богу, що син і досі з ним. Що вітряна Дарина з головою поринула у безтурботні інтрижки з численними коханцями, зовсім забувши про Андрійка. А хлопчик росте в любові та затишку в будинку його батьків та з нетерпінням чекає на татка. Після серйозного поранення Віктора перевели в тил, у військову частину, недалеко від рідного села. А нещодавно від познайомив своїх рідних з чудовою дівчиною з їхньої санчастини. І батькам, і маленькому синочку дуже сподобалася ясноока Вікторія, яка з першого разу змогла знайти спільну мову з усіма.
