Питання присутності дитини на похороні делікатне. Багато залежить від віку дитини, її вразливості, стосунків з померлою людиною. У доступній формі потрібно пояснити, що рідна людина померла, тобто можливості її бачити, чути, говорити у дитини більше не буде. При цьому варто уникати фраз на кшталт «полетіла», «пішла», «стала хмаринкою» тощо, оскільки за такого формулювання дитина може почати чекати на повернення близької людини, розповідає Лариса Подкоритова, кандидатка психологічних наук, доцентка кафедри психології та педагогіки, керівниця відокремленого підрозділу Всеукраїнської громадської організації «Арттерапевтична асоціація».
Використання фрази «на небі» в таких випадках залежить від релігійних переконань і світогляду, який є в сім’ї і прищеплюється дитині. Тобто якщо це прийнята норма, то може бути, якщо раніше про такі речі не говорили в сім’ї, то краще так і не говорити.
Вам також може сподобатися
На фото: Психологиня Лариса Подкоритова радить не змушувати дитину бути присутньою на похоронах, якщо вона не хоче цього. Фото з архіву співрозмовниці.
Після пояснень можна запитати в дитини, хоче вона піти на похорон чи ні, і прийняти її рішення з усією серйозністю та повагою. Якщо дитина вирішила піти на похорон, важливо, щоб хтось із близьких дорослих, кому дитина довіряє і з ким має добрі стосунки, була постійно поруч. Якщо дитина вирішила не йти, у жодному разі не можна змушувати її до того.
Деякі особливості реагування на смерть дітей різного віку, які варто враховувати під час розмов про смерть і втрату, роз’яснює фахівець з психологічної травми і переживання втрати Володимир Волошин.
За його словами, діти до трьох років взагалі не усвідомлюють смерть, а лише реагують на поведінку і переживання оточення. Відповідно у цьому віці дитині хоч і варто говорити, що «дідусь помер», але не варто очікувати «належного» усвідомлення цієї події.
Малеча від трьох до п’яти років також ще не повністю усвідомлює смерть і реагує більше на горювання інших членів родини. Сприймають смерть як тимчасове й оборотне явище, а також часто вірять, що їхні дії здатні вплинути на світ навколо них і що вони якимось чином могли стати причиною смерті. Тому на дітей цього віку не варто кричати, сварити їх, а тим більше використовувати такі методи народного виховання, як «будеш погано поводитись – мама помре», «не будеш слухатись – тато захворіє», «от ти погано поводилась – і маму забрали в лікарню». Це може дуже травмувати дитину на все її життя.
Діти п’яти-восьми років починають розуміти, що смерть безповоротна й означає припинення розумових процесів, почуттів, слуху, зору, мови, прийому їжі, руху; ті, хто помер, не повернуться, а також, що помирають всі, зокрема й сама дитина, тому вони відповідно й сприймають повідомлення про смерть близької людини.
У 8-12 років дитина має повне розуміння природи смерті і її причин. У неї навіть може виникнути хвороблива цікавість до смерті і вмирання. Часто цікавляться фізичними подробицями процесу вмирання.
З підлітками можна обговорювати смерть досить детально, але тактовно: вони дуже вразливі й образливі, тому під час розмови їх варто хвалити, уникати насмішок, критики і слів на кшталт: «Ну як ти не розумієш?!»
У цілому фахівці по роботі зі втратою зазначають, що замовчування горя не полегшує ситуацію, а навпаки – погіршує.
Варто також зважати, що інколи в дітей може виникати «неадекватна» з точки зору дорослих реакція на втрату. Наприклад, діти можуть гратися, сміятися, жартувати, блазнювати. Так їхня психіка захищається від болю. А ще інколи діти в такий спосіб «рятують» дорослих від болю. Тому в таких випадках не можна соромити дитину й кричати на неї. Водночас краще спокійно попросити, щоб поводилися тихіше, якщо це дошкуляє іншим людям.
Як допомогти собі й дитині в горюванні:
– дотримуватися звичних рутинних справ: ходити на роботу, навчання, готувати їсти, дотримуватися особистої гігієни тощо, навіть якщо це важко;
– дбати про задоволення базових потреб: спати, пити воду, їсти, ходити в туалет;
– «вмикати» тіло: гуляти, ходити, робити фізичні вправи, приймати душ, працювати на дачі, прибирати тощо;
– знаходити заняття, які допомагають почуватися краще: спілкуватися, займатися творчістю, фізичною активністю;
– коли важкі почуття та спогади дуже сильні й заважають, слід використовувати вправи для заземлення та стабілізації: зосередитися на своєму тілі, його положенні, відчути, як сидите, лежите чи стоїте; натиснути ступнями на підлогу; взяти себе в руки в прямому значенні цього слова – покласти долоні на передпліччя та трохи їх стиснути, погладити; подивитися довкола й назвати предмети, що видно (навіть подумки); зосередитись на своєму диханні; зробити глибокий видих; попити теплої води маленькими ковтками; почати щось робити, наприклад мити посуд, прибирати. Важливо вчити цим практикам дітей;
– пам’ятати про те, що позитивні емоції під час горювання необхідні для його проживання. Тому, якщо вони виникають, дозволяти їм бути, але й не силувати себе до них;
– дозволяти і собі, і дитині плакати. Водночас пам’ятати, що немає якоїсь «норми сліз»: комусь це потрібно більше, комусь менше;
– бути в контакті з дитиною і з собою;
– якщо є потреба, спати з увімкненим світлом і дозволяти це дитині;
– якщо виникає відчуття, що важко впоратися з собою чи дитиною самостійно, звертатися до психолога, психотерапевта. В окремих випадках доцільна комплексна допомога: психологічна і медикаментозна.
Варто пам’ятати, що немає «правильного» чи «неправильного горювання». Кожна людина – дитина чи доросла – горює по-своєму. Туга, пригнічення, апатія, заперечення, гнів, образа та багато інших емоцій є цілком нормальними, коли ми горюємо. Водночас нормально радіти спілкуванню з друзями, надихатися весною, отримувати задоволення від улюбленої страви. Прийняття втрати – це процес, а не результат, і в кожного свій час на це.
