Баба Поля 84 роки прожила в невеликому селі на Луганщині. Там народилася, виросла, вийшла заміж, народила діточок… Там і чоловіка поховала, непомітно й старість зустріла.
Молодший син Степан ще у 1960-х роках поїхав на заробітки на Херсонщину. Там і оселився, обзавівся сім’єю. А старший Богдан армійську службу проходив на Закарпатті. За Карпатами знайшов свою долю. Згодом вивчився, влаштувався на роботу в автопарк. Через роки очолив те підприємство.
Вам також може сподобатися
«Мамо, післязавтра буду неподалік. Зустрічайте гостя», – нерідко могла почути ненька у слухавку. Адже колись, за Союзу, у відрядження водії вантажних автомобілів та автобусів їздили доволі часто. Богдан привозив рідній смачний виноград та ароматне вино, різні смаколики закарпатської кухні. Натомість додому віз запашну соняшникову олію, бувало, картоплю, іншу городину, якої не так багато вирощували у них за горами.
За роки баба Поля може разів зо п’ять приїздила до старшого сина. Раз – зі сватами знайомитися, ще раз – коли онук народився… Ще кілька разів, як траплялася оказія. Все більше замолоду. Подорож у понад півтори тисячі кілометрів останніми роками для бабусі було ще тим випробовуванням.
Найбільша радість для бабусі була, коли на літо привозили онуків погостювати. Тоді наче скидала з плечей кільканадцять років. Ніколи було і рукам, і ногам, і голові боліти. Пекла, варила, висмажувала… Все хотіла догодити і порадувати малечу.
Не встигла озирнутися – вже й за вісімдесят сягнуло. Виросли онуки. Свої сім’ї створили. До бабусі навідувалися все рідше й рідше. Замість городу сил вистачало на невеличку грядочку, старий паркан порівняти сусіда просила, та й з усього господарства тримала лише рудого кота Мурчика і дві старі курки, які ніяк не вмирали своєю смертю.
«Ну що, мамо, давай до нас переїжджай», – вкотре почав «стару пісню» Богдан. Цю тему син порушував все частіше останніх років п’ять. Але бабуся щоразу знаходила якісь відмовки: то часник вже на зиму посадила, то кота нема на кого залишити, то за могилками рідних хто доглядатиме… Насправді цей переїзд дуже лякав жінку. Адже все життя – на рідному подвір’ї, серед знайомих сусідів. У своєму селі ще змалку знала всі стежки і доріжки, у лісі – грибні місця, на пасовищі – рясні кущі шипшини… А на чужині – кому стара потрібна? Хто до неї слово мовить? Навіть у рідних – своє життя, свої турботи. Хіба треба їм ще бабині клопоти…
«Може, давай наступного року, я ж тільки зерно отримала за пай: цього року аж десять центнерів взяла. Щоб і курям, і собі на хлібчик було…» – знайшла нову відмовку баба Поля.
«Мамо, попереду – зима. Кажуть, дуже морозна має бути, сніжна. Я ж не поїду тебе визволяти з того снігового полону. А як здоров’я підведе – хто рятуватиме? В село ж навіть швидка не може доїхати за негоди… А в нас і медики хороші, і допомога близько. Хтось із нас завжди попіклується про тебе», – не відступав син.
Чи не пів осені Богдан вмовляв матір про переїзд. Врешті вона погодилася, але за однієї умови: «Якщо зерно теж забереш».
«Але навіщо воно тут? У нас все є. Що ж ми з ним будемо робити?» – оторопів син.
«Зерно – це хліб. Воно завжди знадобиться. Без нього – не поїду», – сказала як відрізала баба Поля.
У Богдана не було інакшого виходу, як послухати стару матір. Вже будучи на пенсії, він продовжував керувати підприємством, тож видав путівку водієві вантажного ЗІЛу на Луганщину. Забрати матір з пожитками та заодно – пшеницю.
Баба Поля прив’язала дротом хвіртку до стовпчика, стерла зі щоки непрохану сльозу та й полізла у кабіну. З причілка хати мовчки проводжали свою хазяйку старий Мурчик та дві рябі курки. Всі троє наче відчували, що більше не побачаться. Доглядати за ними погодилася сусідка. За це їй перепало кілька покривал та нехитрий реманент для саду і городу…
У квартирі сина бабусю прийняли тепло. Невістка годила, часто пригощала смаколиками, турбувалася про здоров’я. Навідували й онуки, вже й правнуків на руках потримала.
«А що ж із зерном будемо робити? Може, віддати кому – оно в гаражі вже миші почали його їсти», – не міг розв’язати мамину задачку Богдан.
«То як так – віддати? Може, Степанові треба?» – не здавалася стара.
Щоб догодити матері та поставити тверду крапку у цьому питанні, Богдан таки видав чергове відрядження водієві: їде до Херсону. Ось так на початку грудня луганська пшениця, проїхавши в загальному понад дві тисячі кілометрів, нарешті була призначена на корм птиці на обійсті молодшого сина…
За далекими горами минула зима, а весна прийшла надто рано. Але бабуся так і не прижилася на новому місці. Тужила за рідним домом. І якось наприкінці квітня тихо відійшла у вічність. Уві сні. Там, на чужині, її й поховали. Часто могилу навідують рідні, згадують стареньку добрим лагідним словом. Але особливо полюбляють розповідати історію з пшеницею-мандрівницею.
