Марина Чернишова – двічі переселенка. У 2014 році їй довелося виїжджати з Донецька. Оселилися у Маріуполі. Обжилися. «І коли почалася повномасштабна війна, ми не поспішали покидати місто, яке вже стало рідним, – згадує Марина. – Бо ж вже звикли до життя у прифронтовому місті. Ми не очікували, що все буде настільки масштабним та жахливим. Тим паче, що з нами були чоловікові батьки та бабуся, які зовсім не хотіли виїжджати». Півтора місяця родина провела в окупованому місті, майже весь час ховаючись від обстрілів у підвалах. І лише тоді вдалося вийти: спершу у Бердянськ, а потім, у квітні 2022 року, у Запоріжжя. «Там нас на деякий час поселили у приміщенні дитячого садка, – продовжує Марина. – Ще якийсь час пожили в родичів і прийняли рішення їхати далі на захід». Ні родичів, ні знайомих у західних областях не мали, тож їхали, можна сказати, в нікуди. Спершу зупинилися у Львові, а згодом переїхали до Тернополя.
Натхненницею котейні стала кішка Марсі
За освітою Марина Чернишова – філолог. Проте ще в Маріуполі пішла працювати в IT-сферу. «Там мене цікавили саме соціальні проєкти, – каже жінка. – Тобто – як вирішувати різноманітні проблеми людей. Тоді в Маріуполі почав працювати Центр розвитку стартапів, і я пішла туди навчатися. Це був 2020 рік. Протягом двох років я навчалася на різних напрямках, брала участь у стартапах, опанувала проєктний дизайн. І почала працювати в Sweet TV проєктним дизайнером». А паралельно продовжувала навчатися на курсах з підприємництва. «Я відчувала, що мені це потрібно, що маю зайнятися підприємництвом, хоча ще не знала, який саме напрямок оберу, – ділиться жінка. – Дивилася в бік технологічних рішень, проте обов’язково щоб був ще й соціальний аспект – щоб справа, якою займатимуся, мала на меті покращення життя людей».
На жаль, плани Марини Чернишової, як і тисяч інших українських родин, змінило 24 лютого 2022 року. У Маріуполі повномасштабна війна дала про себе знати з перших днів вторгнення. Від ворожих обстрілів ховалися у підвалах. «Наша улюблениця кішка Марсі завжди була з нами, – знову переживає ті страшні дні пані Марина. – І спілкування з тваринкою приносило полегшення, зменшувало стрес. Вона лягала на руки, ластилася, муркотіла. Це була віддушина у тому суцільному пеклі». І вже тоді у жінки проскочила думка, що добре було б поєднати позитивний вплив домашніх тварин на людину й допомогу самим тваринам, які не мають дому.
Виїзд з Маріуполя, відновлення після пережитого, облаштування на новому місці зайняли майже рік. І знову невтомна жінка почала шукати можливості для навчання. Тепер це була програма із соціального підприємництва. У рамках навчання потрібно було розробити проєкт власної справи. Тоді Марина згадала, як у важкі години притискала свою улюбленицю Марсі, гладила її м’яку шубку, а кішка тихенько муркала. І ці дотики, лагідне муркотіння заспокоювали і вселяли надію, що все буде добре. Так з’явився проєкт створення у Тернополі котейні. І хоч з першого разу грант на втілення в життя своїх планів не вдалося виграти, від наміру відкрити котокафе жінка не відступила. А згодом отримала грант від Національної мережі розвитку локальної філантропії, а потім – державної служби зайнятості.
Й два роки тому 2 квітня кав’ярня-котейня «Муркіт» таки запрацювала. Це не просто кав’ярня з кавою та смаколиками. Тут працює сувенірна крамничка, де можна придбати вироби тернопільських майстринь та майстрів на кототематику. А як відомо, навіть зображення котика має антистресовий вплив на людину. А ще у Тернополі багато безпритульних котиків. І Марина з волонтерами допомагають шукати їм родини. Та й тварини, які живуть у котейні, теж підібрані з вулиці.
«Інша складова нашої справи – це антистресові заходи, які ми проводимо, зокрема для дітей – щоб розвивати у них відповідальне ставлення до тварин, – продовжує пані Марина. – Для цього в нас є соціальний педагог. Проводимо й інші антистресові заходи: музичні, майстеркласи з ліплення, малювання».
Господарі
У котокафе, на відміну від звичайних, свої правила. Справжні господарі тут не власники і не відвідувачі. Господарі тут – коти. Усіх їх забрали з вулиці, вони щеплені і мають паспорти. На стінах закладу розміщені правила: не галасувати, не будити, не чіпати за хвіст, не годувати своєю їжею, не заважати їсти, не брати на руки, якщо кіт не хоче, не фотографувати зі спалахом…
А коли приходять відвідувачі з дітьми, соціальний педагог нагадує про правила поведінки з тваринами, у доступній ігровій формі навчає відповідального ставлення до тварин. Тож котики почуваються у безпеці.
Сьогодні у котейні живуть чотири котики: Директор, Луна, Соня і Рін. «Директор – перший наш вихованець, – розповідає пані Марина. – Він пережив важкі часи: був безхатнім, потрапив під машину і отримав серйозні травми. Завдяки волонтерам після лікування став частиною нашої родини. Хоча Директор має деякі труднощі з координацією при стрибках, він не втрачає свого спокою та грації. Це сірий кіт, який не завжди любить сидіти на руках, але може сам прийти за увагою. Його улюблене заняття – таємничо стежити за порядком в залі». Дворічна кішечка Луна теж була безхатньою. «Її приніс волонтер, адже до цього вона жила надворі та зазнавала образ від інших котів, – продовжує знайомити з мешканцями закладу Марина. – Луна рідко підходить до людей, але любить лежати на своїх улюблених диванах, де дозволяє себе гладити. Вона активна зранку та ввечері та має особливо ніжну дружбу з Директором – вони часто обіймаються та цілуються. Луна потребує часу, щоб відкритися, але варто лише трохи почекати, щоб побачити її справжню ніжність». Соня теж знайшла своє місце в котейні завдяки волонтерам. Вона дуже дружелюбна і може подружитися з будь-ким. Соня обожнює гратися з дітьми. А нещодавно з’явилася наймолодша киця Рін. «Це улюблениця нашої баристи Христини – вона не змогла забрати її в орендовану квартиру, і Рін оселилася в котейні», – пояснює Марина.
«Жити потрібно тут і зараз»
Двічі переживши евакуацію, Марина Чернишова переконана: жити потрібно тут і зараз й, звісно, мати надію на краще. «Мені дуже хотілося б повернутися додому. Проте є розуміння того, що життя триває і потрібно насолоджуватися кожним днем, – переконана вона. – Кажу з власного досвіду. Адже у 2014-му, коли ми виїжджали з Донецька, думали, що скоро все скінчиться, повернемося додому. А війна все тривала. І коли нам вдруге довелося залишати місто, яке вже стало рідним, зі значно більшими втратами і пережитим досвідом, з’явилося розуміння, що потрібно жити зараз, будувати нове життя і нічого не відкладати на потім. Тепер вже Тернопіль став для мене рідним. Коли я вперше сюди приїхала, у мене виникло відчуття, що я вдома. Це було дивно, бо в інших містах я такого не відчувала. І за цей час, що тут живу, Тернопіль дійсно став домом. Я закохалася у це місто. Хоча туга по дому нікуди не зникла. І я вірю, що ще поїду і в український Маріуполь, і в український Донецьк».
