Її руки виносили поранених з-під обстрілів. Його того вечора винесли на ношах – зі шматком металу в грудях. Через рік вони обоє виходитимуть на майдан свого невеликого міста у вишиванках – того дня, коли Україні виповниться тридцять п’ять. День Незалежності вони зустрінуть уже подружжям.
Коли у вересні 2023-го Оксана Гриценко вперше побачила Тараса Молочка, вона не запам’ятала його обличчя. Запам’ятала лише руки – сірі від пилу й крові, і те, як вони тремтіли, коли він намагався утримати свого побратима, якого щойно витягли з-під завалу зруйнованого будинку на околиці Бахмута. «Я навіть не подумала тоді, що це доля. Подумала: ще один. Ще один, кого треба встигнути», – згадує 29-річна медсестра стабілізаційного пункту, яка до війни викладала біологію в школі невеликого містечка на Черкащині.
Вам також може сподобатися
Тарасу було 32. До лютого 2022-го він ремонтував сільськогосподарську техніку, ростив із дружиною сина – і втратив обох за три тижні до того вечора, коли доля звела його з Оксаною. Ракета влучила в будинок його батьків у Куп’янському районі, куди дружина з сином поїхали перечекати найгарячіші дні. «Я стояв на позиції і дізнався про це з дзвінка побратима, бо телефон дружини мовчав. Мовчав уже назавжди», – важко, з довгими паузами між словами, розповідає чоловік.
Після цього він, за власними словами, «перестав себе берегти». Пішов у найгарячіші точки, тричі відмовлявся від ротації. У вересні 2023-го під час штурмового виходу дістав осколкове поранення грудної клітки – уламок пройшов за кілька міліметрів від серця. Саме тоді, на стабілізаційному пункті, розгорнутому в напівзруйнованому підвалі, його життя тримали в руках люди, серед яких була Оксана: «Він був у свідомості майже весь час, поки ми його стабілізували, і весь цей час дивився на мене й повторював одну фразу: «Лишіть мене. Рятуйте інших. Мене вже зачекалися мої».
Тараса евакуювали до госпіталю в тил. Оксана щоразу есемесками запитувала, як він, чи живий? Як це часто буває на цій війні, листування замінило побачення. Спершу – короткі повідомлення «живий, дякую», тоді – довгі листи, які він писав лівою рукою, бо права ще не слухалася після операції. «Я вперше за півтора року написав комусь не про втрати, а про те, який сьогодні був захід сонця над Дніпром з вікна палати. І це мене налякало більше, ніж обстріли», – зізнається він.
Восени того ж року Оксана приїхала до нього в госпіталь. Привезла яблука з материного саду й книжку Стуса. «Ми говорили дванадцять годин поспіль. Про школу, про сина, якого він втратив, про моїх дітей, яких я вчила читати вірші напам’ять. Я зрозуміла тоді, що війна забирає в людей майбутнє – але іноді, якщо пощастить, залишає шанс на нове», – розповідає дівчина.
За офіційними даними Міністерства охорони здоров’я, з початку повномасштабного вторгнення медичну допомогу на стабілізаційних пунктах і в госпіталях отримали десятки тисяч українських військових, і за кожним із цих порятованих життів стоїть історія, подібна до історії Тараса – історія людини, яка втратила все й мусила вчитися жити наново. Психологи, які працюють з ветеранами, кажуть: після втрати родини багато хто замикається в собі назавжди. Іншим, як Тарасу, дає сили саме нова прив’язаність – доказ того, що серце, попри все, ще живе.
Весілля вони призначили не випадково – на 23 серпня, за день до Дня Незалежності. «Ми довго думали, чи не занадто це пафосно – одружуватися напередодні свята. А тоді вирішили: а чому б і ні? Ми ж і є та Україна, про яку співають у гімні, – та, що не вмре і не загине. Просто цього разу це не метафора, а двоє конкретних людей, які вижили одне для одного», – каже наречений, який досі проходить реабілітацію і на весілля прийде з паличкою, яку жартома вже охрестив «бойовим побратимом».
У них не буде пишного застілля – обмежаться скромним прийомом у колі побратимів і родини, частину коштів, зібраних гостями замість подарунків, пара вирішила передати на дрони для побратимів Тараса. «Ми не можемо собі дозволити просто радіти, поки хтось там, на нулі, миється дощовою водою й рахує боєкомплект. Наше щастя має служити ще комусь, крім нас», – пояснює Оксана.
Готуючись до весілля, Оксана зізнається, що найважче було не вибрати сукню чи домовитися із залом, а звикнути до самої думки, що можна знову планувати щось наперед. «На фронті й у госпіталі ми звикли жити днем, іноді годиною. Коли Тарас зробив пропозицію просто в коридорі реабілітаційного центру, ставши переді мною на одне коліно, спираючись на милицю, я спершу навіть розгубилася: невже мені знову можна мріяти про завтра?» – ділиться дівчина. Обручки для них викував побратим Тараса, який до війни був ювеліром, а тепер служить у тій самій бригаді сапером. Він виплавив їх із того самого осколка, що хірурги дістали з грудей Тараса після поранення під Бахмутом. «Це не просто прикраса. Це доказ того, що навіть найстрашніший метал можна переплавити на щось, що означає життя», – каже Оксана, крутячи на пальці тонку обручку з ледь помітним карбованим візерунком колосків.
Мати Оксани, Валентина Іванівна, каже, що довго не наважувалась запитати доньку, чи не боїться вона будувати сім’ю з чоловіком, який щомиті може повернутися на передову. «А тоді зрозуміла: якщо не зараз, то коли? Скільки наших дівчат і хлопців відкладали кохання «на після перемоги» – і не встигли. Я краще матиму фотографію доньчиного весілля й молитимусь за зятя щовечора, ніж картатиму себе за те, що відмовила їм у щасті», – стримуючи сльози, каже жінка, яка сама поховала чоловіка, полеглого під Авдіївкою.
У День Незалежності, 24 серпня, вони обіцяють вийти на центральну площу свого міста разом з іншими побратимами й посестрами, яких так само поєднала ця жорстока й водночас дивовижна доба. «Ми хочемо, щоб люди бачили: навіть після всього, що з нами сталося, ми стоїмо. І будемо стояти – разом, у вишиванках, з дітьми на руках, які народяться вже у вільній країні», – каже Тарас. І в цю мить складно не повірити, що саме з таких історій – маленьких, конкретних, вимощених болем і впертою ніжністю – і складається велика історія непокореного народу.
Сьогодні, коли війна триває вже майже чотири з половиною роки, коли кожна українська родина носить у собі власний список втрат, історія Оксани й Тараса – це не казка з щасливим кінцем, бо фіналу в неї ще немає. Попереду – нові ротації, операції, безсонні ночі під сигнали тривоги. Але є те, чого забрати не змогла навіть найстрашніша війна в новітній історії Європи – здатність двох поранених людей знову довіритись одне одному, знову любити й знову вірити, що після найдовшої ночі обов’язково настане ранок у вільній країні.
Із Днем Незалежності, українці. Хай кожна ваша історія кохання, народжена посеред цієї війни, стане ще одним доказом того, що нас не зламати.
