Вже п’ятий рік поспіль Україна відзначає головне державне свято – День Незалежності – в умовах великої війни за своє життя і свободу. Для всього демократичного світу українці стали символом мужності. Більшість з них – молоді люди, які виросли у вільній державі. Багато ровесників Незалежності, тих, кому у 2026-му мало б виповнитися 35 років, на жаль, вже ніколи не стануть старшими…
«Мамуль, зав’яжи мені оберіг на руку»
Павло Савчук родом з Поділля. Народився 28 лютого 1991 року, виріс в селі Мала Стружка. Школу закінчив із золотою медаллю, здобув вищу економічну освіту в Ірпені. Паралельно з навчанням здобув класифікацію бармена міжнародного класу. Був сомельє, працював керівником відділу в одній зі столичних постачальних компаній. Разом зі своєю командою вивчав досвід грузинських колег. Допомагав хлопцям у пошуку роботи. Також захоплювався футболом, волейболом, бігом. За свої здобутки і в навчанні, і в спорті, і в роботі отримав чимало нагород.
«Паша багато що вмів, завжди хотів вчитися чомусь новому, і йому все вдавалося, – поділилася спогадами мама Валентина Ростиславівна. – Він мав дуже багато друзів, люди довіряли йому. Коли у 2018 році помер чоловік, син дуже нас підтримував».
23 лютого 2022 року Павло був у Києві. Пізно ввечері зателефонував мамі: «Мам, слухай мене уважно: якщо завтра щось розпочнеться, в тебе мають бути заряджені телефони, повербанки, ліхтарики, придбай свічки… Воно якщо буде, то недовго. Може тиждень, днів десять».
«Я тоді нічого не зрозуміла. Просто слухала. А вранці мені зателефонувала сестра і сказала, що почалася війна. Я ввімкнула телевізор: Київ, де мешкали син, старша дочка та свати, бомбили.. Я не могла ні до кого додзвонитися. Паша вийшов на зв’язок пізніше. Просив бути обережною», – каже мама.
Про те, що Павло долучився до війська, Валентина Ростиславівна не знала – син нічого їй не розповідав. Як пізніше вона дізналася з розповіді його товариша, 25 лютого син залишив йому проплачену на пів року винайняту квартиру, сам сів в автівку і поїхав записуватися добровольцем.
«По фото, які Павлик мені надсилав, я зрозуміла, що він знайшов близького по своєму духу товариша. Вони з Валентином зустрілися ще під військкоматом. Поки всі стояли в черзі, Паша десь дізнався, що неподалік організували курси з надання першої домедичної допомоги, і запропонував хлопцям піти послухати», – пригадує мама.
Спершу Павло на псевдо «Паштет» проходив службу в 205 батальйоні тероборони Києва. 4 березня він прийняв присягу. За словами Валентини Ростиславівни, з перших днів повномасштабного вторгнення син разом з побратимами тримали небо над столицею. А ще – охороняли Національний медичний військовий госпіталь Києва. Крім того, допомагали лікарям, бо рук не вистачало. Ніхто не був готовим до цього. Приймали не лише військових, а й цивільних.
У січні 2023 року Павло Савчук потрапив на Бахмутський напрямок Донеччини. А на Різдво, якраз перебуваючи в Києві на навчанні, зміг навідатися до рідних. Мама якраз гостювала в доньки.
«Зайшов Паша, – згадує свою останню зустріч із сином Валентина Ростиславівна. – Весь брудний, чорний. І дуже голодний. Після того як помився, сів за стіл. Він, здається, не жував – просто ковтав їжу. Звісно, я вже розуміла, що він захищає місто, але не ставила жодних запитань. Він сказав: «На завтра на сьому ранку мені треба чистий одяг». А вранці поснідав і почав одягатися. Попросив мене зав’язати на руку оберіг, хоча до того не вірив в усе це… Я спустилася з ним до під’їзду. Обнялися, поцілувалися. Він усміхнувся. Наче усмішка тут була, а очі, я їх буду пам’ятати весь час, а очі – не сміялися. От. Очі були тривожні».
Мама попросила сина, щоб надсилав їй хоч плюсик, хоч смайлик, щоб вона знала, що з ним все добре. І він надсилав. Або просив хлопців, щоб робили це замість нього. Навіть інколи з чужих номерів отримувала фото клаптика паперу, де він писав: «У мене все добре. Люблю тебе».
Востаннє мама розмовляла з Павлом 1 лютого. «Він був хворий, – згадує вона. – Запитала, що йому надіслати: ліки які, чаї, варення з малини… Зібрала посилку. А потім написала йому лист і вклала всередину. «Дорогий синочку, я тебе дуже люблю. Я скучаю за тобою сильно-сильно. Ти знаєш, як я за тебе хвилююся. Збережи себе. Молюся за тебе і за всіх вас. Люблю тебе. Твоя мама». Пишу, а сльози капають на цей аркуш…»
5 лютого жінка відіслала посилку. У Дружківку, під Бахмутом. Але він її так і не отримав. 6 лютого він загинув. Лист мамі згодом повернули побратими. А один із них, Валентин, який був з Павлом на завданні, розповів мамі про його останній бій: «Паштет» разом з бійцями утримували позицію за кілька метрів від орків. Це була хата без даху і вікон. Йшов бій. «Нас мали поміняти. Але не поміняли. Ми 26 днів були без їжі і води. Дуже виснажені. Змерзлі. А рашистів якраз поміняли. І вони свіжими силами нас атакували. У Паші була температура. Він сказав, щоб я кинув гранату. І тільки я вибіг з кімнати, почув, як Паша почав хропіти. Куля потрапила йому в обличчя. Якраз біля губи. Я ще кричав: «Братан, тримайся! Зараз я тебе врятую». Але він прожив лише хвилину і 20 секунд».
Під час евакуації тіла в одній машині до стабпункту везли ще поранених. Ворожий дрон убив їх разом з водієм.
Серце матері відчувало біду ще до цього фатального дня. «Такий мені був неспокій, так було важко. Не могла місця собі знайти. Не могла спати. Ввімкнула телевізор, а там пісня «Фортеця Бахмут». Я просто плакала, билася об стіну, приказувала: «Синочки, дітки, відійдіть звідти. Вам не треба там бути». Вночі наснився сон. Дуже важкий: сірі будинки руйнуються, все валиться, скрізь клуби сивого диму, стовп попелу здіймається… Я до всіх телефонувала, чи з ними все добре. Я ніяк не думала за Пашу, бо не було такої ситуації, з якої би він не знайшов виходу.
Читала книги день і ніч, просто запоєм, щоб не думалося поганого. Але в голові постійно була тривога. Ще й зв’язку з Павликом не було. 7 лютого я вже прийшла додому з роботи, хотіла помолитися до образів. Зателефонувала дочка. Затим сестра. Вони вже все знали. Але не казали. Запитали, чи я вдома. Сестра каже: «Ми зараз до тебе заїдемо». Дивлюся – вони вже під хатою йдуть. Голови опущені. Вона заходить – ледь не вдарила її. Кричу: «Не йди! Не кажи нічого!» Це був страшний жах. Я цього дня не забуду ніколи в житті. Хотіла світ перевернути, крушити все в хаті».
Валентина Ростиславівна виконала останню волю Павла – кремувала тіло і поховала прах у Києві. Місті, яке він дуже любив і в якому мріяв жити. 16 лютого було прощання з Павлом Савчуком у Михайлівському Золотоверховому монастирі в Києві. Через місяць поховали урну з прахом Захисника. У переддень з Бахмута вивели бійців, з якими «Паштет» воював. Вони встигли попрощатися з бойовим товаришем.
За свою службу Павло отримав чимало нагород. Більшість із них – посмертно. На його честь названо вулицю в рідному селі, є меморіальні таблички у школі, університеті, де він навчався. У пам’ять про Захисника висадили зелені насадження, у Катерининській церкві Києва його фото – на поминальному столику…
«Моє завдання і місія – якнайдовше зберегти пам’ять про сина, про його побратимів. Бо вони – найкращі», – каже Валентина Савчук.
Дуже не вистачає брата сестрі, улюбленого дядька – племінникам, загалом – надзвичайно велика втрата для всієї великої родини, друзів, товаришів, побратимів. Талановитий, креативний, мужній та цілеспрямований – Павло Савчук, який народився у рік становлення незалежної України, віддав своє молоде життя за її свободу, за волю та щасливе майбуття поколінь українців. На жаль, ровесників незалежності країни, які полягли за неї в бою, стає дедалі більше. Бо війна триває.

















