Двадцятивосьмирічний Владислав Висоцький з Охтирки загинув 14 лютого 2026 року під Билбасівкою на Донеччині. Поховали його за шість днів. Удома лишилися дружина Ліда і дві донечки.
Того дня він устиг привітати дружину зі святом закоханих. А ще зранку надіслав голосове: довідка вже готується, він ось-ось буде вдома. Батькові дали першу групу, і родина оформлювала Владиславові звільнення по догляду за ним. «Він мав ось-ось звільнитися й повернутися додому, щоб доглядати важкохворого батька. Лишався, – зітхає дружина, – один-єдиний папір. Цілий місяць його нікуди не чіпали, і він сам із того дивувався. А щойно дійшло до останнього підпису – відправили на завдання. Увечері його не стало».
Вам також може сподобатися
О 8.38 наступного ранку – дзвінок із частини. «Людини нема, а телефон цілий, – досі не вкладається Ліді в голові. — Він у землі був, і цілий». Тіло привезли за два дні, хоч казали чекати два тижні. «Це наскільки він хотів додому, – аналізує, тамуючи сльози, – бо ж не раз наголошував, що подумки вже вдома. Не буде тепер того звільнення, якого чекала вся родина. Не буде машини, на яку почав відкладати. Не буде Карпат, куди так хотів повезти нас із донечками. Не буде нічого. Забракло кількох днів».
А був він із тих, до кого горнуться. Любив машини – на механіка й вивчився. Умів підняти настрій. А дружити вмів так, що друзі в нього лишилися ті самі, з дитинства, і всі до одного прийшли його провести. Був… Найстрашніше в цій історії саме те слово.
Народився в Охтирці 19 листопада 1997-го. Мати померла, коли йому було дев’ятнадцять. Батько-геолог відробив 45 років і мав сина вже немолодим – Владислав був у нього один-єдиний.
Ліду зустрів біля міської бібліотеки: подружка гукнула, що приїхав її хлопець із друзями. Сидів мовчки, бо боліла голова – такий тихий, що вона й уваги не звернула. А вже друга зустріч обернулася взаємною симпатією. Йому був 21, їй 18. Того ж літа він вступив до льотного в Харкові, до Кожедуба. А пропозицію зробив по телефону – інакше й не випадало: через ковід курсантів зачинили в казармі. Квіти привіз кур’єр.
Побралися 1 серпня 2020-го, у день народження його батька. П’ятого травня 2021-го народилася Софійка. Ліда на восьмому місяці писала чоловіку конспекти, щоб його не відрахували, – аж поки викладач не завважив жіночий почерк. Та останню сесію він так і не склав, і в листопаді його відрахували. За три місяці однокурсників випустили достроково: почалася війна.
«Він мав підписувати 24 лютого контракт із частиною, – веде хронологію його війни уже вдова, – а 26-го пішов туди по зброю, сказали поки йти додому й повернутися пізніше. Через 15 хвилин у частину прилетіло…» Ліду з донькою він вивіз до Полтави, а звідти вона дісталася аж Гданська. Сам був у Львові до 25 березня й повернувся: «Хлопці з мене сміються, мене вже ждуть».
«Мав він за плечима й службу за контрактом – іще до великої війни, у своїй охтирській частині, – гортає сторінки дружина. – Тому там його й знали як свого. На війні став оператором безпілотників інженерно-саперного відділення. Улітку 2024-го, не будучи командиром, вивів із позиції 90 людей – просто тому, що інші розгубилися, а він узявся. Скільки разів його вберегло, певно, дуже потужним був Янгол-охоронець. Як-от 15 хвилин в Охтирці: прямий приліт у їхню машину, з якої встигли вискочити. А восени 2024-го його страшенно тягнуло додому – до нас, до маленької Софійки, і він пішов із частини на два тижні. Хоч офіційно це назвали самовільним залишенням частини. За два дні по тих казармах ударило прямо: близько шістдесяти загиблих, понад дві сотні поранених. Я не знаю, як він усе так чув. Затим повернувся. І воював далі».
Другого липня 2025 народилася Марія: він приїхав завчасно, щоб відвезти Ліду в пологовий. А остання відпустка випала на жовтень: десять днів, і ті на похорон бабусі. Заразом зліг батько. За ті дні він переробив стільки, що друзі дивувалися: привів до ладу усі папери. Наче збирався. А за два тижні до останнього виїзду просив спекти й передати йому курку. Не вийшло – зламалася духовка. «Приїдеш у відпустку», – пообіцяла Ліда. Понесли ту курку йому на могилу наступного дня після похорону.
Коли його відспівували вдома, над самим двором низько кружляв шахед, і люди розбігалися хто куди. Поховали Владислава там, де він заповідав іще замолоду, коли вони тільки починали зустрічатися, – біля мами. Казав тоді, що помре молодим. Тепер лежить поряд із двома жінками, які його плекали й леліяли: мамою й бабусею. Батька не стало через п’ять місяців.
…Софійці було чотири роки. Вона вилита він – і хода, і лице, і вдача. Марії було сім місяців: тата вона бачила заледве, якщо зібрати докупи всі дні, місяць за все своє життя. На похорон дітей не брали. А перед тим Софійка питала маму: «Чого тата так багато виставляють в інтернеті, такого гарного? І чого ти плачеш? Зателефонуй йому – він тебе пробачить, і ти його пробачиш». А коли всі повернулися із похорону, вона сіла за стіл і почала годувати татову світлину. Мати не знала, що робити. «Я не хочу фотографії, – сказала дитина. – Я хочу справжнього тата».
