Валентина і Данило про те, що можуть не повернутися, якщо й говорили, то жартома. Вона якось сказала керівниці медслужби, що колись і сама може поповнити скорботний список загиблих бойових медиків. А він, коли колишня дружина зателефонувала розповісти про поганий сон, що наснився їй про нього, як завжди, посміявся: «Та що зі мною може статись». Наступного дня, 1 листопада 2024-го, на Харківському напрямку російська керована авіабомба накрила воїнів Третьої окремої штурмової бригади.
Під час виконання бойового завдання обірвалися життя бійця Данила Ляшкевича з позивним «Берсерк» і його коханої – сержантки, бойової медикині Валентини Нагорної, «Валькірії». «Разом воювали, разом кохали, разом на щиті», – відгукнулася тоді волонтерка Лілія Матвєєва.
Чи гадали вони, обираючи позивні, що поставлені поряд ці слова звучатимуть, мов рядок давньої скандинавської саги? Берсерками там звали воїнів, які кидалися в січу, не відаючи страху. Валькірії ж, діви-войовниці, обирали на полі битви тих, кому судилося полягти. Тільки наша «Валькірія» виносила з пекла живих.
Киянка, біотехнолог за фахом, до повномасштабного вторгнення вона працювала майстринею манікюру. Щира. Конкретна. Небагатослівна – такою пам’ятає її юристка Марина Ставнійчук, яка знала дівчину ще в мирному житті. Руки, що творили красу, підкорили й штангу: Валентина була чемпіонкою України з паверліфтингу у своїй ваговій категорії. До нестями любила котів, а вільний вечір могла подарувати театру. «Ти любила чорне в одязі і світле в людях», – одним рядком змалювала її у прощальному слові керівниця медичної служби бригади Вікторія Ковач.
Вранці 24 лютого 2022-го, як розповідала героїня нашої оповіді в інтерв’ю білоруському виданню «Дзеркало», до її кімнати вбігла мама: «Почалася війна!» Дівчина мовчки написала друзям, які ще з 2014-го служили в «Азові»: готова, хочу йти. А коли заповнювала анкету добровольця, почула: «Ти дівчина, ми тебе не беремо». Та вона відмовилася йти геть – і залишилася. Уже 26 лютого новобранка була в медпункті тероборони «Азову», з якої згодом виросла Третя штурмова бригада.
Медичної освіти «Валькірія» не мала. «Зі всім моїм скепсисом… у 2022 році ти довела, що можеш і будеш», ֪– визнає Вікторія. На початку Валентина їздила парамедиком на евакуаційних машинах, і на перших виїздах везла тільки загиблих. Пізніше вона працювала на стабілізаційному пункті, куди з передової везуть поранених: витягала осколки й кулі, накладала шини, просила хірургів учити її – і кілька разів зашивала стегнову артерію. Пройшла Херсонський, Запорізький, Бахмутський напрямки. Скільки життів відвоювала в смерті, вони з Вікторією ніколи не лічили: обидві вважали це пустим хизуванням. А за кожною раною «Валькірія» бачила людину. Якось, розповідала вона, відкрила гаманець полеглого бійця – а там серденько з написом: «Тато, я тебе люблю. Злата».
Так само людяно дивився на світ і її «Берсерк». Фізично сильний, розумний, з чудовим почуттям гумору – і без краплі зверхності: таким описує його побратим Роман Трохимець. Данило жив у Бородянці на Київщині, здобув фах лікаря ветеринарної медицини в Національному університеті біоресурсів і природокористування. Воював ще з 2014-го, а в лютому 2022-го знову став до зброї – медиком в «Азові», боронив Київ. Тоді ж вони з Романом добровільно погодилися летіти в оточений Маріуполь – на завдання в один кінець. Та їх залишили під Києвом передавати досвід новобранцям, і тактичної медицини «Берсерк» навчав жорстко, без цензури, з тонким гумором. Чимало тварин, за словами Романа, він урятував, а з того світу витяг безліч людей – і військових, і цивільних.
Потім на Данила чекали Бахмут і Авдіївка. За час служби, як зазначають в університеті, він зазнав близько десяти поранень – і щоразу повертався в стрій. «Коли ти був на позиціях, всі раділи, бо не було страху, паніки, заціпеніння», – звертається до загиблого побратима Трохимець.
Здавалося, сама доля скроїла їх одне для одного. Обоє з перших днів великої війни стали на захист країни, обоє служили в одній бригаді, обоє рятували чужі життя. І там, де щодня гинули люди, вони знайшли одне в одному кохання. Даша, шкільна подруга Валентини, розповідає, як одного разу випадково натрапила на закоханих під час їхнього побачення: дівчата обіймалися хвилин п’ять, а Данило стояв поруч і сміявся. «Обіймались так міцно, наче востаннє», – пише Даша.
За якийсь тиждень до загибелі «Валькірія», за словами посестри з позивним «Холера», перейшла зі стабілізаційного пункту на передові позиції. Звідти вона вже не повернулася. 8 листопада Київ провів обох в останню путь.
«Наш син з гордістю носитиме твоє прізвище», – пообіцяла «Берсеркові» в прощальних словах Анастасія, мама Данилового сина. 10 січня 2025-го Данилові мало б виповнитися 30. Тепер йому назавжди 29. А Валентина планувала згодом разом із посестрою відкрити власну чоловічу перукарню. Та мирного життя клята війна їй уже не дала.
Минуло два роки. У 2026-му на факультеті ветеринарної медицини університету, який закінчив Данило, відкрили меморіальні таблички загиблим випускникам – є серед них і його ім’я.
…Валькірії з давніх саг забирали полеглих воїнів у вічність. А наша «Валькірія» відійшла туди поруч зі своїм «Берсерком». Пліч-о-пліч – як і воювали. Як і кохали.

















