Перше, що пам’ятає Аліна Джумига з дитинства про бджіл – це те, як вона з сестрою втікали від них через усе подвір’я. «Ми бігли і кричали: «Бабусю, бджола, бджола!» А вона нас руками, як пташечка, накривала і доводила до кухні, яка і була нашим постійним прихистком», – розповідає підприємиця Аліна Джумига, співзасновниця «ZHUZHU.bee».
Дівчата – Аліна та її молодша сестра Альона – зростали серед бджолиного царства. Орієнтовно з 13 років сестер уже почали залучати до роботи на пасіці. Вони відповідали за розпечатування рамок під час відкачування меду.
Вам також може сподобатися
Сама ж історія бджільництва в їхній родині, розповідає Аліна, розпочалася ще понад 30 років тому у селі Яснозір’я на Віньковеччині. Пасікою займався її дідусь, але найбільше мріяв про бджіл з дитинства тато. Тож коли дідусеві запропонували доглядати за державною пасікою, саме він вмовив його спробувати себе у цій справі. «Згодом до нього долучилася й бабуся. Тато теж разом із братом допомагали», – розповідає жінка.
Коли здоров’я дідуся погіршилося, пасіку довелося скоротити – зі 150 вуликів залишилося лише п’ять. Після його смерті у 2001 році батько Аліни, попри основну роботу, вирішив продовжити справу батька й доглядати за бджолосім’ями, які залишилися. Вже за десять років родині вдалося збільшити господарство до 200 бджолосімей. «Мама, як тільки вийшла заміж, казала: «Я ніколи до бджіл не піду». Але коли число бджолосімей збільшилось десь до 50 і тато перестав сам із ними справлятись, вона таки пішла допомагати, і зараз доглядає за бджолами нарівні з татом», – з усмішкою каже Аліна.
Сьогодні родина має близько 200 вуликів, які розмістились у селі Олешин Хмельницької громади. Як зазначає жінка, пасіка у них кочова – її постійно перевозять до різних полів, щоб отримувати різні сорти меду. «Тато з колегами ще з ранньої весни шукають поля з медоносними культурами та домовляються з громадою та аграріями для кочівлі пасіки на ті місця. Перевозять бджіл батьки зазвичай пізно ввечері, або рано вранці. Вони приїжджають на пасіку близько десятої вечора, до цього часу бджоли вже залітають у вулики й заспокоюються. Тоді льотки у вуликах закривають, щоб бджоли не вилітали. Далі батьки завантажують самі вулики в автомобіль та перевозять на інше поле, і весь цей процес може тривати до пізньої ночі. Зараз з цим трохи важко, бо важливо повернутись додому до початку комендантської години, але раніше цей процес міг тривати і до другої години ночі. Повернувшись додому у них є декілька годин на сон, бо вже о четвертій ранку вони знову їдуть», – розповідає жінка.
Як ділиться Аліна, завдяки такій праці були роки, коли вдавалося зібрати до десяти тонн меду за сезон.
До сімейної справи жінка офіційно долучилася у 2021 році, коли пішла в декрет після народження другої дитини. За освітою Аліна економістка, а до цього понад сім років працювала майстринею манікюру. «Сидіти в декреті я не могла. Тоді й вирішила, що треба спробувати. Ми подумали: якщо в нас є хороша власна сировинна база, то чому б не почати робити з меду солодощі? Продавати просто мед було нецікаво, тому ми з сестрою вирішили спробувати створювати з нього щось більше», – каже Аліна.
Батько підтримав ініціативу доньок і придбав для них спеціальну кремувальну машину. «Спочатку в нас не виходило. Але методом спроб і помилок ми таки дійшли до того, що в нас вийшов крем-мед. А потім вже почали розробляти різні смаки», – розповідає вона.
Крем-мед, як зазначає Аліна, виготовляють зі звичайного меду шляхом повільного перемішування, завдяки чому він набуває ніжної, кремоподібної консистенції. Процес триває близько тижня, після чого мед зберігає свою пастоподібну текстуру й надалі вже не кристалізується.
За словами Аліни, до крем-меду вони додають лише сублімовані ягоди, а не свіжі, бо волога впливає на термін зберігання продукту. «Волога для меду – ворог номер один. Із основної ємності, де зберігається мед, його варто брати лише чистою та сухою ложкою – так він довше зберігатиметься», – радить жінка.
Як розповідає Аліна, окрім крем-меду, родина виготовляє вітамінні суміші, горіхи в меді, а також формує подарункові набори. Минулого року до асортименту додали ще й воскові свічки.
З 2023 року родина є постійним учасником локальних ярмарків та заходів у місті. За словами жінки, згодом вони відкрили власну торгову точку на центральному продуктовому ринку Хмельницького. Проте сама Аліна досі не вважає себе пасічницею. «Я не бджоляр, я більше економіст, реалізатор, маркетолог. Оце, знаєте, я. Але, може, буде як із мамою, яка теж колись казала, що не піде до бджіл», – з усмішкою каже жінка.
І додає: до вуликів вона іноді все ж ходить, але більшу частину часу присвячує роботі з готовою продукцією, продажам та просуванню.
Як зазначає Аліна, у їхній родині вже росте нове покоління, для якого бджільництво також стає частиною звичного життя. Це її діти.
«Виходить, що спочатку всім займалися дідусь з бабусею, потім тато з мамою і вже ми з сестрою. І зараз мої діти залучені до цього», – каже жінка.
І як жартує Аліна, у їхній команді є ще ті, хто ніколи не ходить на ярмарки, не веде соцмережі і не займається продажами, але без кого цієї справи просто не існувало б. «У нас в команді ще є 12 мільйонів бджіл», – з усмішкою каже Аліна.
Ольга КОЦУПЕЙ.
