Велику частину свого життя Людмила Шостацька малу справу з цифрами, адже працювала ревізором та бухгалтером у різних сферах, від медицини до телебачення. «Я родом з села Миколаєва, та у 16 років поїхала на навчання у Хмельницький, у технікум кооперативної торгівлі, а згодом заочно закінчила фінансово-економічний інститут у Тернополі, – розповідає Людмила Василівна. – Я завжди сумлінно виконувала свою роботу, але десь в глибині відчувала, що вона не моя».
Близько 20 років тому у жінки почалися проблеми зі здоров’ям, і вона була змушена покинути роботу у фінансовій сфері. Тоді Людмила Василівна згадала дитяче та юнацьке захоплення поезією. Вона почала писати вірші, брати участь у поетичних конкурсах, де нерідко отримувала гран-прі та призові місця, видавати збірки. «Я завжди любила мову, історію, книги. Тато був вчителем і добре знав історію, розповідав багато про Україну та прищеплював нам любов до неї», – згадує вона.
Тепер у творчому доробку жінки сім поетичних збірок, зокрема дві дитячі, на які її надихнула онучка. «Зараз мої вірші є в штаті Філадельфія, там їх надрукували у журналі української діаспори «Наше життя». Дитячі книжки «поїхали» до Лондона на подарунок, інші – в Японію. А мої краєзнавчі книжки є у читачів у Канаді і в Польщі», – ділиться поетеса.
Шлях дослідниці
На поезії творча діяльність Людмили Шостацької не закінчується. Одного разу вона вирішила дослідити свій родовід і передати ці знання нащадкам. Якщо про материн рід жінка знала більше, то тато дуже мало розповідав про себе чи про предків. Так виникла ідея розпочати досліджувати саме цю лінію.
Озброєна великим бажанням зануритися в історію власного роду, за два дні Людмила Василівна вже знайшла багато нових імен та дат, а згодом – відомості про дворянське походження. Врешті-решт виявилося, що дослідниця є нащадком польського шляхтича.
«Найдавніші представники роду, про яких вдалося дізнатися, – це Карл та Зофія. Карл – це мій предок у 13-му поколінні. Їхній син Рох у 1556 році заповів своїм синам Якову, Івану та Ксаверію маєтки (про це йдеться у «Выписи Духовного Завещания» Летичівського повітового суду за 1789 рік). Саме від сина Івана пішла гілка мого древнього роду», – пояснює Людмила Шостацька.
Згодом предки були позбавлені дворянського титулу, найімовірніше, через Польське повстання. У цьому є і позитивні моменти – після перевороту 1917 року не всі були репресовані, рід не обірвався. Жінка зауважує, що хоч має право на Карту поляка, та ніколи цим не цікавилася. Вона певна, що її предки так само любили свою нову батьківщину, недарма багато з них називалися українськими іменами чи були представниками православного святенництва.
В процесі дослідження Людмила Василівна дізналася про численних представників роду Шостацьких, багато з яких були священниками, військовими, юристами, науковцями – словом, цікавими непересічними особистостями. На жаль, деякі були репресовані, вислані до Сибіру, загинули у двох війнах.
«У 1861 році студент духовної академії Клеонік Шостацький брав участь у перепохованні Тараса Шевченка. Була строга заборона на виступи, однак представник мого роду не побоявся і виступив. За це його мали виключити з академії, але так цього і не зробили», – згадує один з багатьох цікавих фактів дослідниця.
Працюючи над книгою про рідне село, дослідниця виявила нові факти із біографії композитора Миколи Леонтовича.
На основі зібраних матеріалів у 2021 році подолянка видала книгу «Пан Шостацький, духовний скарб». Книга, присвячена батькові дослідниці Василю Шостацькому, розповідає не лише про його рід, а й торкається історії Поділля, Волині, України XVI-XX століття.
Унікальні факти
Згодом побачила світ ще одна краєзнавча книга авторки – «Містечко над Божком», що розповідає цікаву, іноді славетну, а іноді сумну історію колись міста, а тепер села Миколаєва на Поділлі. Працюючи над нею, Людмила Василівна виявила нові, раніше ніде не опубліковані факти з біографії композитора Миколи Леонтовича. «Дід Миколи Феофан був священником, і два роки служив у Миколаєві, а потім перебрався у Черепівку, мабуть, щоб бути ближчим до родини. Адже його брат-священник Симеон і їхня мати жили у сусідньому селі Климашівка, – розповідає дослідниця. – А мати композитора народилася і виросла в селі Осташки того ж Проскурівського повіту».
Людмила Василівна – часта відвідувачка архіву, де протягом кількох років досліджує різноманітні джерела. Також вона замовляє документи в інших архівах України та співпрацює з дослідниками з різних міст. Пристрасть до історичних досліджень у неї зараз така ж сильна, як і на початку цього шляху. Наразі у Людмили Василівни назбиралися матеріали для ще двох книжок, які мають бути продовженням двох попередніх. Якщо ж вона натрапляє на цікаву інформацію не лише про своїх пращурів чи односельчан, а й про інших цікавих українських постатей, то теж ретельно досліджує її.
За словами Людмили Шостацької, дослідницька справа – нелегка, кропітка, але дуже захоплива. Доводиться годинами сидіти перед документами чи екраном комп’ютера (деякі справи оцифровані) та мати справу з незрозумілими почерками, архаїчними висловами, різними мовами (жінці доводилося навіть опрацьовувати документи латиною). Та коли врешті-решт натрапиш на цікаву зачіпку – щастю немає меж!
«Вважаю, що стала іншою, більше ціную саме духовне, а не матеріальне. Для мене важливо знати, хто я, звідки я. Це такий внутрішній стан, така любов, якої я раніше не знала. Це мій духовний скарб, – зізнається жінка. – Та й мої предки були гарними людьми, пишаюся ними».
Ксенія ЖУЖА.
