Ця історія сталася ще за часів Союзу — у 1986 році, коли в країні запанував оголошений Горбачовим «сухий закон». В одному з науково-дослідних інститутів працювали над черговою ідеєю, намагаючись встигнути завершити почате до кінця місяця. В одному з кабінетів над розробкою працювали троє чоловіків та двоє жінок. І як на те, в кароокої Олени Іванівни, яка прийшла сюди на роботу після закінчення технологічного інституту років п’ять тому, намічався день народження. Але вже понад рік колеги не сміли навіть подумати, щоб принести пляшчину з градусом, щоб відмітити, як-то кажуть, по-людськи.
– А пам’ятаєте, як колись справляли тут ювілеї – з закусочкою, шампанським, співали пісень, – спершись на руку та намотуючи простим олівцем круги по чернетці, ностальгічно зітхнув Олег Філімонович. – Так, були часи… І все встигали: і працювати, і звіти здавати, і відпочивати. А тепер що? Навіть руки опускаються. Ніякої тобі романтики та драйву.
Вам також може сподобатися
– І не кажіть, Олеже, – й собі зажурилася Світлана Петрівна. – Був час і поговорити, і розважитися в неформальній обстановці. Як згадаю наше торішнє зібрання до Нового року, аж не віриться, що досиділа до кінця…
– Так, такого нудного свята я ще в житті не бачив, – підтримав колег Юрій Савович. – Ледь витерпів, поки тривала промова і директор нарешті дозволив випити по склянці березового соку. Навіть той бутерброд з вареною ковбасою в горло не ліз…
Олена слухала ті розмови та не могла знайти собі місця. Хвилювалася, що в такій «сірій» обстановці мине і її свято. А що ж зробиш? Тут лишень щоб хоч хтось пляшку побачив, одразу ж «здадуть» на милість партзборів і –народний осуд, дошка ганьби, прощавай премія…
У таких гірких роздумах минуло два тижні. Жінка вже було змирилася з майбутніми монотонними вітаннями, буденною п’ятихвилинкою на честь її дня народження. Як завжди, похвалять її салат з чорносливом та медовий торт, розійдуться кожен за свій стіл та й по тому.
Вітати іменинницю мали в понеділок. А в неділю Олена накрила стіл вдома. Прийшли сусіди, кума з кумом та ще двійко подружок. Коли компанія допивала вже другу пляшечку домашнього вина з чорної смородини і гості на всі лади нахвалювали господиню, іменинниця раптом посмутніла.
– Так сподівалася й колегам дати скуштувати свого вина. Воно ж цього року вдалося на славу. Ягоди були солодкі-солодкі, тож і міцність – вища, ніж зазвичай. А який аромат – наче все літо у ньому зібралося… – зажурилася Олена.
Раптом кума, яка зналася на всіляких вигадках, аж руками сплеснула:
– А навіщо нести пляшку і «палитися»? Можна ж зробити по-іншому та догодити всім!
– Це ти про що? – насторожилася іменинниця.
– Розповідала мені якось знайома, що мала подібну проблему в себе на роботі. Але ж хлопці хочуть хоч по п’ять грамів, але випити за здоров’я. Навіть обіцяли не розмовляти, якщо не виставить могорич. Думала вона, думала – і надумала. Взяла вино, желатин і залила у мисочки… желе. Та й пригостила ним колег. І всі були щасливі. Ото берися за справу – не пошкодуєш, – поділилася ідеєю кума.
І Олена наважилася. Під обід на роботі почала для колег накривати на стіл. Організувала бутерброди зі шпротами, нарізку з ковбаски, м’ясця і сиру, виклала домашні котлети та печінковий торт, оселедець під шубою… А посередині порозкладала мисочки з яскраво-червоним желе. Чоловіки мовчки перекинулися поглядом, мовляв, нічого розумнішого не вигадала…
– Прошу, пригощайтеся, – запросила іменинниця. – Але спершу спробуйте желе.
– Та ні, дякуємо. Хіба що компоту налий. Як же ж вітатимемо без склянок, – з легкою іронією промовив Юрій Савович.
– А ви спробуйте желе, – таємниче підморгнула колегам Олена. – Воно з секретом…
Першою взяла мисочку з червоними драглями Світлана. Обережно поклавши до рота першу ложечку, у жінки округлилися очі:
– Не може бути! Вино? Ммм! Оце смакота!
– Тсс! Давайте робити вигляд, що просто обідаємо, – благала Олена.
З того моменту справи в кабінеті пішли набагато веселіше і жвавіше. Колеги з інших кабінетів раз по раз заглядали до сусідів і не бачили навіть натяку на спиртне, проте ніяк не могли збагнути, чому в дівчат почервоніли щічки, а в хлопців повеселішали очі.
– Обідаєте ще? – все цікавилися.
– Обідаємо, обідаємо! – весело відповідали ті.
Можливо, та історія так і залишилася б таємницею, якби не довгий язик Світлани. За кілька днів вона по секрету повідала її подрузі з іншого поверху, а та – своїй подрузі. І вже зовсім скоро заборона в інституті стосувалася не лише напоїв, але й «ароматних» желеподібних смаколиків…
