«Війна пахне гаром і трупами. Цей запах ніколи не вивітрюється з пам’яті», – Майя збагнула це в шістнадцять, коли батько повернувся з Донецького аеропорту. Знає вона й ціну війни: у вересні 2022-го та забрала в неї тата – підполковника Миколу Озерова, легендарного кіборга з позивним «Крим». «Тато для мене – справжній ідеал, – зізнається донька. – Можливо, він рідко казав «люблю», але завжди демонстрував це вчинками, діями, навіть поглядом. За татом ми з братом були як за кам’яною стіною. Ми не знали слова «ні». Напевно, більше немає такого чоловіка».
Командир роти вогневої підтримки 65 батальйону 103 окремої бригади територіальної оборони Микола Озеров загинув 21 вересня 2022 року під Ямполем на Донеччині: під час штурму в нього поцілив ворожий снайпер. 24 листопада йому мало б виповнитися 45. Але війна назавжди залишила 44. Клята, вона відібрала в нього й найпростіші людські радощі. Він не відвів до першого класу онуку Софійку. Не побачив документального фільму, в якому знявся і про прем’єру якого так радісно сповіщав своїх дівчат. Не ступив більше на рідний генічеський берег, бо іншого моря, крім свого, не визнавав.
Вам також може сподобатися
…Народився Микола 24 листопада 1977 року в Генічеську, курортному містечку на Херсонщині, у будиночку на самому березі моря, в родині моряка. Щоліта батьки здавали житло відпочивальникам, а хлопець, скільки себе пам’ятав, мріяв про погони. Тож по школі вступив до Київського міжнародного університету цивільної авіації, де діяла військова кафедра.
Свою долю курсант зустрів напередодні 6 грудня, Дня Збройних Сил, коли з одногрупником завітав до гуртожитку університету імені Шевченка. Дівчата саме готували для курсантів святкову вечерю й подарунки. «А я готую подарунок для Колі», – сказала тоді подрузі Олена, студентка-історикиня, уродженка Києва, яка з першого погляду покохала худенького високого юнака з залисинами в незмінному бордовому піджачку. Він же, за її словами, не встояв перед смачними булочками. «Маленька, гарненька, та ще й бандерівка», – ніжно кепкував згодом, адже батьки обраниці на той час перебралися на захід України. Невдовзі закохані вирішили побратися й поїхали розписуватися до Олениних батьків. А от своїм рідним Микола так і не наважився зізнатися, що одружується з «бандерівкою»: цілий місяць відпустки мовчав, і лиш коли потяг рушив, мовив мамі: «Мамочко, вибач, забув сказати – я одружуюся». Наприкінці серпня молодята стали на весільний рушник, а за рік лелека приніс їм донечку Майю.
Мріяв лейтенант про службу на Херсонщині, ближче до рідних. Та на плацу оголосили розподіл: Теребовлянський полк. Їхав туди одразу звільнятися. «Почекай, Колю, не спіши. Освойся», – по-батьківськи зупинив його тамтешній заступник командира з тилу. Так «тимчасове» стало долею: від курсанта до командира, чверть століття служби, а Стрий, куди згодом перевели частину, став для родини домом. Хлопця, який усе життя говорив російською й колись остерігався «бандерівців», захід прийняв як свого: жодного докору щодо мови він так і не почув. Бо українство тут міряли вчинками. «Це ж треба, щоб звичайний хлопчик з Генічеська здобув таку славу тут, на заході України», – дивувався один із кумів.
Коли у 2014-му на Донбасі загриміли бої, на майорові Озерову, який виконував обов’язки заступника командира з тилу, лежало все забезпечення частини. 25 серпня в Іловайському котлі загинув його кум – і йому остаточно відкрилися очі: це справжнісінька війна. Тож коли восени надійшов наказ відрядити на передову одного офіцера, а з підлеглих один щойно одружився, в іншого підростали малі діти, у третього чекала дитину дружина, вирішив без вагань: «Їду я». Донецький аеропорт, позиція «Зеніт» за 300 метрів від терміналу, поруч із шахтою «Бутівка», зведений загін офіцерів-добровольців Повітряних сил «Дика качка». Підрозділ опинився під шквальними обстрілами й постійним натиском ворога. 22 січня 2015-го «Зеніт» узяли в оточення. Той бій став для загону найважчим і переломним, а для хлопців, яких згодом назвуть кіборгами, – другим днем народження, бо живим звідти не сподівався вийти ніхто. Саме тоді Микола, попри тилову посаду, взяв до рук зброю й тримав оборону нарівні з усіма. Відтоді побратими звали його бойовим зампотилом.
«Тато ніколи не тримав нас у рожевих окулярах, – каже Майя. – Не приховував, що там вбивають». З Донецька він повернувся іншою людиною – схудлим, після багатьох контузій, не міг навіть заварити кави в улюбленій кавоварці. Його водили від психолога до психолога. «Мій психолог – це моя дружина», – відрубав справжній чоловік. І Олена, історик за фахом і флористка за покликанням, на три місяці залишила свою квіткову крамничку, щоб рука в руку, нога в ногу призвичаювати коханого до мирного життя. А 22 січня відтоді щороку зустрічав із побратимами-кіборгами як свій другий день народження.
Його «доцю» і те, що він казав їй маленькій: «Ти – жінка моєї мрії», Майя й досі носить у серці. «Він умів поєднати військову суворість і безмежну доброту, – пригадує. – Мені вісімнадцять, я вже в армії, а гуляти – до дев’ятої». Високий поруч із мініатюрною дружиною, він завжди подавав їй руку, запрошував до танцю, у рідкісні вільні хвилини балував рідних власноруч приготованими смаколиками. Його рідні були його всесвітом.
Після аеропорту Микола повернувся до служби в рідній частині. Та вдома його бачили рідко: аж до пенсії – одне відрядження в зону АТО-ООС за іншим. Тож найщасливішими для Майї стали роки, коли вона й сама вдягла однострій. «Ми з татом разом їздили на навчання, на полігони, в зону АТО. Двадцять чотири на сім – як однодумці, як одне ціле, – зізнається донька. – Сперечалися, звісно: мій упертий характер і його офіцерська суворість не завжди уживалися мирно. Тоді здавалося, що все не так. А нині я так сумую за тими часами».
Вийшовши в запас, він нарешті рік побув удома. Якраз тоді, у 2020-му, народилася внучка Софійка – і їй дід віддав усю свою любов і турботу, увесь той час, якого колись не встиг дати власним дітям. Вона стала найбільшим сенсом його життя. Та довше не всидів: подався до Польщі водієм на перевезення, щоб допомогти синові й доньці придбати квартиру. Там його й застала велика війна. Окупували рідний Генічеськ, де лишилися батьки й сестра з дітьми, а племінник-військовий повернувся з перших боїв обгорілим. Саме це, кажуть рідні, і стало для нього поштовхом знову йти на війну. Олена з сином, які теж тоді були там, примчали до нього. «Колю, я тебе прошу, не їдь. Ми й тут більше зробимо», – благала дружина. «Та його було не стримати, я це розуміла, – зітхає Олена. – Але була певна: з ним нічого не станеться. Він завжди казав, що заговорений».
«Все, я вертаюся. Готуй олів’є», – 4 березня зателефонував він доньці. «Тату, яке олів’є? Продуктів нема, памперсів для дитини нема», – не могла второпати Майя. Він їхав додому не святкувати. Він їхав на війну. 5-го вже стояв на порозі – з дитячими сумішами для чужих голодних малюків, з бронежилетами й спальниками для підрозділу племінника, і того ж дня пішов у рідну частину. Від штабної посади відмовився навідріз: «Я не збираюся перебирати папірці». І підполковник, на подив усіх, став звичайним ротним. Поки під Стриєм формувалися, вчорашні цивільні просилися саме до нього: «Це ж «Крим»!» «Тато по життю – людина, до якої тягнуться люди, – переконана Майя. – Як військова скажу сміло: його поважали всі». Для війська він був і лишається легендою. «Де б я не була – у навчальних центрах, у частинах, – щойно казала, що я Озерова, чула: «Твій тато – «Крим»? Та він крутий!» – з гордістю розповідає донька, яка має вже десять років військового стажу.
Позивний він обрав ще в аеропорту, коли окупований Крим ятрив душу, а Генічеськ став крайньою вільною точкою перед півостровом. Позивний-обітниця, позивний-віра: колись Крим знову буде українським.
10 березня командир зведеної роти повів зі Стрия кілька сотень бійців. Сумщина, Охтирка, де відбивали ворожу колону, Харківщина. І знову, як колись в аеропорту, – 300 метрів до ворога. Наприкінці березня, коли ворог підібрався надто близько й позиції накрив шквальний обстріл, він ухвалив рішення, яке для нього важило більше за будь-яку амбіцію: відходити, а не класти людей. Разом із командиром роти сусіднього батальйону з позивним «Кіт» зібрав по посадці наляканих новобранців і вивів з-під вогню сотню людей – без жодного пораненого, без жодного загиблого. А потім, як згодом розповів побратим, у темному брудному підвалі дістав хустинку, в яку була загорнута іконка Божої Матері: «Помоліться, хлопці». Щирішої молитви, кажуть, не чув ніхто. До церкви Микола не ходив, молитов, певно, не знав, але завжди просив рідних: «Моліться за мене». Вночі сам вирушав у розвідку, щоб не здати позицій. За ним, як каже Олена, хлопці почувалися як за стіною. Згодом була оборона на Сіверському Донці, Дронівка. Там, у короткому літньому перепочинку, вчорашні новобранці під його егідою змужніли й навчилися воювати.
«Ми йдемо на Ямпіль», – 12 вересня сповістив він доньку. «Навіщо воно тобі? Ти ж уже старий», – підтримала жартом. «Мої хлопці хочуть іти далі. Я не можу їх підвести». «Коли на нараді чотирьох командирів рот запитали, хто очолить наступ, троє опустили голови, – гортає Майя книгу татової війни. – Визвався тільки він. Найболючішим питанням, яке порушував на кожній нараді, була евакуація поранених. «Найперше пам’ятайте: у кожного з вас – сім’я. Найперше – життя», – наставляв хлопців перед штурмом. Людське життя для нього завжди було понад усе: понад звання, понад славу, понад власне».
19 вересня розповів доньці, де лежать документи й картки, дав два номери – заступника й медсестри. «Приїдеш з Ямполя – все розкажеш», – відмахувалася Майя, не допускаючи й думки про лихе. 20 вересня рота переправилася через Сіверський Донець. 21-го, перед штурмом, він обдзвонив усіх рідних і з кожним переговорив – не лишилося, певно, жодного, з ким би не попрощався. А дружині дзвонив кожні 15 хвилин. Розвідка підвела: на них уже чекали ворожі снайпери. Одна куля вбила 22-річного Владислава Стасіва. Друга тієї ж секунди пробила Миколі легеню. Ще три з половиною години він жив. Евакуації не було. «Лишайте мене, виходьте самі», – казав з нош той, хто найбільше переймався, як рятуватиме поранених. «Він розумів, що помирає, – ледь стримує сльози Майя. – Але для нього найважливішим було, щоб решта хлопців вийшли».
Того вечора Майя надіслала батькові свіжі фото Софійки, які він так любив розглядати: навіть на фронті всі його тривоги й розмови були про неї. Написала заступнику – прочитав і змовчав. Написала медсестрі – аналогічно. Олена ж у Варшаві весь день не знаходила собі місця. О п’ятій ранку зателефонувала знайома. «А я не брала слухавку, коли телефонувала мама, – зізнається Майя. – Бо розуміла, чого вона дзвонить». 25 вересня, з вирваним без наркозу серцем, рідні провели Героя в останню земну путь. «Ми дуже вдячні побратимам, що не покинули тіл, – каже Майя. – Нам є куди приходити».
…Лишатися за кордоном Олена більше не змогла й повернулася додому. Три роки поспіль родина щодня ходила на кладовище. На стіні багатоповерхівки, де живуть Озерови, що виходить на трасу Київ – Чоп, з’явився мурал. На кожну річницю містом розвішували білборди. «Хтось купував квартири, машини, а ми поставили в пріоритет пам’ять», – гортає сторінки цих чотирьох років Олена. Для Алеї Героїв, яку облаштовували разом з ініціативною групою родин загиблих, банери розробила Майя. А 6 грудня, у День Збройних Сил, до якого колись студентка готувала подарунок для курсанта Колі, презентуватимуть книгу про 18 Героїв Стрийщини.
З банера біля квіткової крамнички у Стрию щодня зазирає у вікно усміхнений Микола. «Працюю за флористичним столом – і бачу його обличчя, – тамує сльози Олена. – Хоч куди станеш, з якого боку не глянеш – дивиться просто на тебе». Спершу вдова з донькою складали вдома кошики й композиції на цвинтар. А потім знайома скинула Олені посилання на тижневі бізнес-курси Офісу підтримки родин загиблих Героїв у Львові, де був і шанс на грант. Приміщення, ніби доля підказала, знайшлося майже там, де колись була її крамничка. Вона зареєструвалася підприємицею, разом з Майєю захистила свій проєкт і дорогою додому, ще не знаючи, чи переможуть, вони вже купили повну машину полиць. За три дні відкрилися. А згодом серед двох груп родин загиблих, з Хмельниччини й Львівщини, стали одними з восьми, хто виграв грант. На ці кошти придбали холодильну камеру, флористичний стіл, додаткове освітлення. До старої назви додали слова, які пояснюють усе: «Сімейний ветеранський бізнес пам’яті Миколи Озерова». «Ми не заробляємо на татовій пам’яті, – наголошує Майя. – Ми нею живемо. Ветеранською назвали крамничку, щоб наша справа несла ім’я «Крима» далі. Крамничка і пам’ять про тата – ось дві опори, які дають нам сили жити». Олена складає букети, Майя оформлює кульки, допомагає Аня, дружина того племінника Артура, який нині боронить Київ. Квіти свідомо беруть в українських фермерів, підтримуючи своїх. Півтора року справа працює, і навіть коли спекотне літо обвалило продажі, вона тримається на плаву. Бо поштовхом до всього стала його могила: квіти на ній мусять бути завжди найсвіжіші. Чоловік, що ніколи не дарував дружині квітів, тепер отримує від неї найкращі.
Софійка, якій цими днями виповнюється шість, дідуся не пам’ятає, проте знає, що він – Герой і її ангел-охоронець. Коли лунає тривога чи летять ракети, вона не боїться: «Дідо захищає мене з неба». На свята сама вдягає футболку й значок з ним, а до першого класу цьогоріч пішла, з гордістю несучи його ім’я. Отак, у щоденних походах на кладовище, минули найкращі роки її дитинства. Майя 9 жовтня повертається на службу. «Думаю, Коля з небес підтримує й каже: все правильно, дівчата, ви рухаєтеся», – вірить Олена і переконалася: якщо раптом відчуває запах його сигарет – він про щось попереджає. Син, теж Микола, високий і плечистий, статурою дедалі більше схожий на батька. Майя пам’ятає, як пахне війна. І до останнього подиху не забуде, як пахне тато, що оберігає з неба.
Рідний Генічеськ, як і Крим, досі під окупацією. А позивний, обраний колись як обітниця, звучить сьогодні як заповіт. Бо Крим – це Україна. Так казав «Крим». І за це віддав життя.
