Не кожен, хто стає на захист України, тримає в руках зброю. Є й ті, хто допомагає вистояти словом, молитвою, щирою розмовою та простою людською присутністю поруч у хвилини сумнівів і випробувань. Микола Лобур із 2023 року служить у війську капеланом. Він проводить богослужіння, підтримує Захисників і нагадує їм, що навіть у найважчі часи людина не залишається наодинці зі своїми страхами, тривогами та сумнівами. Іноді для цього потрібні молитва чи сповідь, а іноді – лише кілька хвилин щирої розмови, горнятко кави та хтось, хто готовий вислухати, не засуджуючи й не повчаючи.
Від підприємництва та волонтерства – до духовного служіння у війську
У минулому Микола Лобур був підприємцем, займався рекламною діяльністю. З 2014 року, коли на українську землю прийшов ворог, разом із друзями почав активно допомагати нашим військовим. А з початком повномасштабного вторгнення вступив на навчання до Дніпровської духовної семінарії Православної Церкви України.
«Я віруюча людина. Одного ранку прокинувся і відчув, що Бог кличе мене на служіння Йому і людям, – розповідає про свій шлях до священства отець Микола. – Адже якщо на заході країни священників достатньо, то на східній частині України духовенство було пригнічене, розстріляне. А якщо тебе покликав Бог, ти уже не можеш жити лише для себе. Так я вступив у духовну семінарію. Ще коли допомагав війську, зрозумів, що військовим потрібна не лише зброя та матеріальне забезпечення, їм потрібне слово, молитва, можливість поговорити з людиною, яка просто вислухає. Бачив, що для піднесення духу воїнів потрібен духовний наставник. Тому у 2023 році, будучи дияконом, долучився до війська. А навчання завершував заочно. Тоді якраз вийшов Закон «Про військове капеланство», і на перехідний період дозволяли займати посаду українцям, які здобувають богословську науку. Я пройшов базову військову підготовку і почав свою службу».
Для капелана служба – це насамперед присутність
Капеланське служіння, каже отець Микола, має дві складові: відправу богослужінь – у храмах чи польових умовах – і постійну присутність поруч із побратимами, підтримку та допомогу в найскладніші моменти. І саме друга складова займає близько 80 відсотків його служби.
«Я два з половиною роки служив у піхоті, – розповідає священник. – Там особливо важко, військові перебувають у постійному стресі. Перебування на позиціях забирає багато духовних сил. І усім їм потрібні добре слово, молитва. Усі по-різному переживають стрес. І цю стиснуту пружину потрібно вивільнити, інакше накопичений стрес може вилитися у різні негативні речі. Завдання капелана – вислухати, поговорити, знайти точки опори. Хтось потребує спільної молитви чи сповіді й причастя, хтось хоче виговоритися, ще хтось – разом випити кави. Час від часу потрібно нагадувати про те, хто стоїть за нашими спинами і якою є наша місія».
За цими простими словами – велика щоденна робота. Капелан не може змінити обставини, полегшити тягар війни чи дати відповіді на всі запитання. Але він може бути поруч, коли особливо важко, коли накопичується втома, а тривоги й хвилювання не дають спокою. І часом саме можливість виговоритися, відчути розуміння та підтримку допомагає людині знову зібратися з силами.
До священника звертаються і православні, і католики. «Ми ж усі християни», – констатує отець Микола. Загалом, каже священник, невіруючих на фронті практично немає.
Військовий капелан теж потребує духовної підтримки. Адже, допомагаючи іншим долати страхи, втому й сумніви, він також щодня стикається з важкими переживаннями. «Капеланське служіння нелегке, – констатує священник, – адже твоєї допомоги й підтримки потребують більше тисячі людей. Відновлюватися допомагають спільні з братами-капеланами служіння. А сенс життя дає підтримка рідних – дружини, дітей».
Відновити сили допомагає й спілкування з тваринами, які живуть разом із військовими. У нинішньому підрозділі отця Миколи це собаки Джек і Альф. Навіть у суворих військових буднях такі маленькі радощі мають особливе значення: вони дарують тепло, відволікають від важких думок і нагадують про звичайне життя, заради якого триває боротьба.
Бути поруч, коли важко. Вислухати, коли бракує слів. Підтримати молитвою чи просто розділити горнятко кави. У цьому й полягає особлива місія отця Миколи – допомагати воїнам зберігати внутрішню силу й віру. Бо навіть на війні людина має знати: вона не сама.
Сьогодні Микола Лобур — військовий капелан 422 окремого полку безпілотних систем «LUFTWAFFE». «Це корпусний підрозділ, який воює інженерною думкою — технологіями. 422 ОП БпС «Luftwaffe» є одним із семи підрозділів проєкту «Велика Сімка», що об’єднує різні спроможності безпілотних систем у межах Дронових сил Сухопутних військ. Щодня ми працюємо заради спільного результату й наближаємо нашу перемогу», — пояснює священник. — Як архистратиг Михаїл переміг Люцифера, так і ми сьогодні є тими Божими хрестоносцями, воїнами світла і справедливості».
Служіння, яке не закінчиться після Перемоги
Отець Микола не планує залишати служіння Захисникам і після нашої Перемоги. Адже повернення до мирного життя для багатьох військових буде непростим випробуванням. Після пережитого їм і надалі потрібні будуть розуміння, підтримка та люди, до яких можна звернутися по допомогу.
«Як капелан я постійно бачу правду війни, тому планую надалі займатися підтримкою військових, ветеранів, – каже він. – Після демобілізації на військових чекає повне соціальне потрясіння, й вони надалі потребуватимуть підтримки. Тому планую створити центр відновлення ветеранів або ж духовний центр – щоб разом шукати точки опори, щоб нашу країну рухати вперед і витягувати з негараздів».
