«Перепрошую, а яка у вас смородина? Може, продаєте?» – з цього несміливого запитання у приміській електричці до Харкова 27 квітня 2018 року почалася історія, якій клята війна украяла лише чотири роки щастя. А нині вона пахне свіжою випічкою львівської пекарні, яку Світлана Бондаренко відкрила, бо дала слово Євгенові.
Старший солдат 80 окремої десантно-штурмової бригади Євген Бондаренко з позивним «Жора» загинув 4 липня 2022 року біля Богородичного на Донеччині, виносячи з-під обстрілу поранених побратимів. Розписатися зі Світланою він так і не встиг.
Невипадкова випадковість – інакше не назвеш те, що сталося того дня: обоє опинилися в одному вагоні всупереч звичці. «Ми завжди вважали, що нас звела доля», – переконана Світлана.
Євгенові одразу сподобалися і вона сама, і її голос, та підійти він не наважувався: ніколи доти не знайомився з жінками на вулиці. Виручили саджанці смородини, які Світлана везла знайомій на дачу. Вона ж думала, що такий чоловік не може бути вільним, а одружений для неї – табу. Та невдовзі на телефоні чекало повідомлення: «Ти заміжня?». Додому поверталися тією ж електричкою о восьмій – Євген, як згодом зізнався, навмисне дочекався.
Відтоді щодня їздили разом, а у вихідні вибиралися до лісу по квіти й гриби. «Нам було дуже легко, таке враження, що з першого дня ми давно знайомі», – пригадує Світлана. Добре їм було вдвох навіть мовчати. Він відчував її душу: вона ще не встигала й слова мовити, а він уже знав, що в неї на серці.
За плечима в обох були шлюби. Економістка за фахом, Світлана працювала в банку в рідному Стаханові (нині Кадіївка) на Луганщині, де й народила синів Дмитра й Максима. Коли у 2014-му місто окупували, тодішній чоловік став на бік росії й лишився, а вона вперше стала переселенкою: виїхала до батьків на Харківщину з однією сумочкою. Там пів року відповідала на дзвінки в кол-центрі того ж банку, аж поки від навантаження не зник голос. Тоді з мамою взялася за господарство: кури, свині, кози, перепілки, бройлери, город – і все возили на продаж до обласного центру.
Євген мав від першого шлюбу доньку Валерію, а дитину жінки, з якою жив до Світлани, прийняв як рідну. «Для нього не було чужих дітей», – не приховує гордості Світлана. До її синів він ставився краще за рідного батька. Старшому, який спершу насторожено сприйняв Євгена, міг переказати й останні гроші: «Він твій син. У кого ж йому ще попросити, як не в нас?»
На строковій службі Євген був кулеметником, потім армійським кухарем, а у 2014-му добровольцем став на захист Харківщини й пів року опановував на Львівщині фах розвідника. Не приховав він від Світлани й найважчого: під Луганськом, кинувшись рятувати оточених, дістав важку контузію й тимчасово осліп. Незрячий, вибрався до якогось села, попросив води – і його здали ворогові. У полоні, де він пробув близько трьох місяців, йому переламали пальці правої руки, «щоб ніколи більше не тримав автомата», і часто забирали – ніби на розстріл. «Оце чекання, що от-от тебе застрелять – не в бою, а отак, – жахливо», – пригадував Євген. Врешті його обміняли. Ще до того, як вони зійшлися, чесно попередив: контузія дається взнаки, тож зрозуміє, якщо Світлана відмовиться. Не відмовилася. «З тобою я ніби зцілююся», – дякував постійно.
Через місяць після знайомства Євген запропонував створити сім’ю. Рік прожили в його рідній Геніївці, потім перебралися до Харкова. Світлана, яка встигла повчитися і на перукарку, і на манікюрницю, отримала місце формувальниці тіста і зрозуміла: це – її. Де б не працювала, колеги й керівництво допитувалися про секрет її булочок. «Просто роблю з душею», – відповідала. А коли Євген, який працював поруч у гарячому цеху, втратив роботу, удвох почали готувати домашні обіди й продавати їх на ринку, доки все не зупинила пандемія. І мріяли: він готуватиме, вона пектиме. Грошей на власну справу не було, тож заробляли де доводилося: він – знову на будовах, вона – у супермаркеті. Та від задуму не відступали. Перед самим вторгненням Світлана пекла хліб у маленькій пекарні біля дому.
Ще місяць після 24 лютого вона під обстрілами місила там тісто із залишків борошна. Тоді ж Євген, який надто добре знав, що таке війна, уже не пропонував одружитися – наполягав. Та в Харкові все було зачинено. Їхати з сином до Польщі, як він просив, Світлана не погодилася: «Ми вирішили бути разом до кінця». Хотіла, щоб йому було куди приїжджати у відпустку. Наприкінці квітня вона вдруге стала переселенкою – у Львові. А Євген сам пішов до військкомату. У частині пообіцяли дати день на розпис.
«Я піду, але ти не зупиняйся, відкривай пекарню», – узяв він у неї слово. «Без тебе не зможу», – заперечувала вона. Домовилися: поки він воює, вона готується, а відкриють, щойно він повернеться. Але за лічені дні його відправили на схід, так і не відпустивши до РАЦСу. Звідти телефонував за найменшої змоги, бодай на хвилинку.
3 липня в слухавці звучав щасливий голос: Євген ішов на двотижневе завдання з командиром, якого знав лише заочно. «Зараз командир приїде, я його нарешті побачу, скажу – і нас нарешті одружать». Це була їхня остання розмова. Групу, що поверталася із завдання, засікли й обстріляли. Поранило всіх, на ногах лишилися двоє – кулеметник і Євген. Ще у Львові він виснажливо тренувався, а якось сказав: «Я в житті все роблю не просто так, і для чогось воно мені знадобиться». Так і вийшло: кілька кілометрів він виносив на собі хлопців, а коли пішов по останнього, командира, обох накрив дрон. Один із врятованих, кажуть, вижив і хотів зв’язатися зі Світланою, та так і не озвався. Вона дуже сподівається, що той хлопчина живий.
А вона два тижні чекала, потім шукала й казала собі: «Нехай без рук, без ніг ֪– ми впораємося». Коли у військовій частині повідомили страшне, не повірила. Тіла коханого не бачила й досі в глибині душі чекає дива. «Я його дуже кохала і кохаю», – зізнається Світлана. А добивали слова, почуті не раз: «Ви йому ніхто». Офіційно – ніхто. Та його прізвище Світлана взяла – і носить з гідністю. «Для мене він залишається чоловіком. Можна мати штамп у паспорті й зраджувати, а можна без штампа бути вірною», – констатує вона.
Жити не хотілося. Чотирнадцятирічний Максим, який теж любив Євгена, два дні проплакав поруч із нею, варив їсти, приносив чай: «Мам, давай чайку». Поховали Євгена наприкінці липня на Марсовому полі у Львові, який відтоді став її домом. На похороні Максим підійшов до Євгенової сестри: «Тітко Олю, ви зараз поїдете, а мені що далі з мамою робити?» «Світлано, роби щось», – попросила та. І Світлана усвідомила: опускати руки не має права. Психологиня, сестра Анісія, допомогла згадати обітницю, а на гірке «він обіцяв повернутися» відповіла: «Він повернувся, як міг».
«Женю, я не знаю як, але я відкрию пекарню», – повторювала мало не щодня біля могили й удома, де в його куточку горить свічка. На виплати їй, офіційно не дружині, радили не сподіватися, а зарплати ледве вистачало на оренду житла. Та на одному з навчань можна було виграти грант на 25 тисяч гривень – крихту для справи, що потребувала щонайменше пів мільйона. Вирішила: виграє – це знак. Виграла. Попросила промисловий тістоміс – і його привезли просто додому. «З ним усе й почалося. Дороги назад не було», – пригадує жінка. Далі – нові заявки, грант за грантом. Не завжди перемагала, та крок за кроком уперто йшла до мети.
22 серпня 2024 року пекарня прийняла перших покупців – ще без основного обладнання. «У ній я побачила сенс жити далі», – каже та, якій ще недавно світ був немилий. Тут печуть на заквасці й без дріжджів, а найулюбленіший у львів’ян – чорний бохонець (хлібина) із родзинками й насінням соняшнику. Є кіші, сирник, «Наполеон» за власним рецептом, здоба, якої більше ніде не скуштуєш. Усе – з натуральних продуктів і з тією ж душею.
А двічі на рік, 2 квітня, у Євгенів день народження, і 4 липня, у день загибелі, кожен відвідувач отримує безплатно хлібину й булочку на свій вибір. Хтось однаково платить чи кидає донат у баночку, хтось обіцяє помолитися, розпитує про Євгена чи обіймає господиню. «Ці дні не світлі, але теплі», – ділиться вона.
Нині Світлана готує новий пункт продажу, щоб «нагодувати Львів смачною випічкою». А головне – вистояти й дочекатися кінця війни.
«Він вірив у мене, коли я сама в себе не вірила», – тепер уже Світлана дякує йому. Перший чоловік кепкував навіть із її занять танцями, а Євген пишався всім, за що вона бралася. Не любив її сліз і вчив радіти життю – не словами, власним прикладом. Він повернувся, як міг: у цій пекарні й у кожному бохонці, який Світлана дарує людям у його дні. «Я не сама. Я з ним це роблю», – відчуває та, кого війна не пустила до РАЦСу, проте назавжди залишила дружиною. Удвох, як і домовлялися. Завжди удвох. Тільки хліба з цієї печі, за яким Євген так сумував на війні, йому скуштувати так і не судилося.
