Ще зовсім не старій Олені син з невісткою привезли бавити онуку. Самі навчалися. Тож маля возили від бабусі до бабусі: взимку, навесні в однієї, влітку, восени – в іншої: так тим колгоспні сезонні роботи дозволяли.
Оля ще мала, півтора року, проте дуже невсидюча. У нинішній час її б назвали гіперактивною. Олена – надміру відповідальна й аж занадто метушлива: будь-який дріб’язок, як кажуть, близько до серця брала. Дуже боялася, щоб мале не захворіло, щоб не перегодувати, не застудити… Словом, мільйон вагань в одну секунду. Хоч своїх трійко на ноги поставила.
Вам також може сподобатися
Того весняного дня Олена, у них ж бо з сусідками-ровесницями на вулиці ледь не змагання на першість, вирішила побілити перед Великоднем у хаті. Стіни ще дихали зимовою прохолодою. Тож, приготувавши сніданок собі й чоловіку й налагодивши малечі, спершу внесла до хати дров й розпалила грубку. Щоб дитя не застудилося. Пішла до літньої кухні гасити вапно. І хоч тривала та процедура недовго, повернувшись, застала нерадісну картину. Олі якось вдалося вибратися з дерев’яного ліжечка, що на ніжках-лижах. Дівча відчинило шафу і з полиць, доки діставала, витягла весь одяг. Всі акуратно складені й зав’язані вузликом, як цінний скарб, хустини розклала по всіх кімнатах. Певно, милувалося чудернацькими візерунками й витіюватими френзлями. Светри, спідниці й штани теж порозносила й дивакуватими сюжетами поскладала, де хотілося. Олена затамувала подих. «Як же ти перелізла, скажи? – аж сплеснула руками. – Богу подяка, хоч не впала». Погодувавши малу, взялася складати усе по полицях, ремствуючи, що дурно стільки часу згає, а попереду добрий шмат роботи.
Впоравшись, підкинула до плити дровенят і вийшла довести до пуття вапно. Давши собі слово раз-по-раз забігати до хати, щоб іще якоїсь халепи не трапилося. За кілька хвилин Олена вже несла до великої хати відро з вапном і щітку. Уїдливий чорний дим, щойно та відкрила двері, зухвало вдарив в обличчя, випікав очі й викликав приступ кашлю. «Матінко Божа», – хапалась за серце й бігла до кімнати. Оля, встромивши голову великого кудлатого іграшкового ведмедя у піддувало, зацікавлено спостерігала, як він тліє.
Галина, втішившись, що дитя живе, взяла його під пахву й понесла у велику хату, де мала білити. Вмостила на дивані, накидала іграшок. А сама взялася відчиняти всі вікна у решті кімнат, бо від диму ні дихнути, ні очі розплющити.
Винесла ще тліючого ведмедя на вулицю. Погасила його, викрутивши з колодязя води. Пішла до літньої кухні, що на другому кутку подвір’я, щоб накрапати на цукор валокордину.
Підозріла тиша у великій хаті насторожила. Неквапом відчинивши двері, Олена ледь не знепритомніла: мала старанно щіткою побілила усі стільці, від ніжок до спинок, рясно поприскавши й підлогу. Закусила губи, аби стриматися. Вона ніколи не сварила внучку.
Поки повиносила на вулицю стільці, знову викрутила води й взяла ганчірку, аби їх, поки вапно не висохло, відмити. Взялася мити. Олю ж зайняла зошитом з ручкою. Та по-діловому взялася креслити всілякі лінії.
Поспіхом помивши стільці й ступивши до хати, Олена знову почула їдкий дим. А з хати до ґанку суворою стрічкою пробирався чорний дим. «Погано провітрила, – припустила, – або десь вуглини не побачила». Побачене приголомшило. На новенькому дивані у передпокої смирненько сиділа задоволена онука. Над диванною спинкою у розетці зяяла встромлена вилка кип’ятильника. Сам ж він сердито шипів на підлозі, встигнувши випалити там добрячий чорний радіус.
«А… твою мати та з твоєю дитиною, – хоч як намагалася стриматися – не могла, – вони там студентські роки проводять. А ти, дурна бабо, бав!»
Оля з широко розплющеними очима й роззявленим ротом дивилася на ту, яка жодного разу ні до, ні ніколи після цього не дозволила собі не те що крикнути – підвищеною інтонацією з нею заговорити. Втишилася. Втомилася. Поїла і заснула. А коли ввечері з роботи повернувся втомлений дідусь, гордо бігла до дверей і радісно вигукувала: «Дідю-дідю, йопію мать». «І от що нам діти скажуть?» – ошелешено присів на скриню. «Може, забуде?» – припустила розгублено, накриваючи чоловіку вечерю. «Не забуде, вони ж завтра будуть», – констатував. «Олю, слухай, – присіла біля малої, – таких слів казати не можна, бо Бозя язичка відріже». Маля не розуміло, чому їх можна вживати бабусі, а онуці заборонено, втім зробило вигляд, що послухало.
«Колю, Світлано, Оля матюкається», – про всяк випадок все ж вирішила виправити ситуацію Олена. А тим, молодим, стало так весело і цікаво. Проте мала їм не продемонструвала: на всі вмовляння наполегливо і вперто відповідала: «Не можна, бо Бозя язичка відріже».
