Вона народилася 56 років тому в росії. Її тато був військовим, прикордонником. Служив на Далекому Сході. Там Елла закінчила школу, здобула вищу педагогічну освіту. Трудовий шлях розпочала в школі вчителькою.
«Коли тато вийшов на пенсію в 1994 році, наша сім’я вирішила повернутися в Україну, на Сумщину, звідки були родом батьки, – почала свою історію жінка. – Звісно, в навчальному закладі я не могла викладати, бо не розуміла української мови. Тож через два роки вирішила піти служити в прикордонні війська. Професія мені подобалася, адже вона була мені не нова – з дитинства знала про службу чимало, та й багато чого навчилася від батька».
Вам також може сподобатися
Від рядової Елла за майже тридцять років дослужилася до звання майстер-сержант. Тривалий час здійснювала прикордонний контроль. Наразі через війну здійснювати цю діяльність немає можливості. Тим більше що залишається жити і працювати в Білопіллі, за кілька кілометрів від кордону з рашистами. Нині жінка працює в черговій службі на посаді начальника відділу технічних засобів охорони державного кордону. Її чоловік Олександр, з яким познайомилася на Сумщині, теж був прикордонником.
«Коли вперше ворог прийшов на нашу землю в 2014 році, жінок із нашого прикордонного загону не відряджали на Донбас. Ми продовжували нести службу на Сумщині. Тож події були доволі далеко від нас. А от повномасштабне вторгнення досить гостро розділило наше життя на до і після. Я якраз була на чергуванні. Коли все почалося, нас почали відводити. Але найбільше я хвилювалася за доньку. Юлія після закінчення Державної прикордонної академії в 2019 році служила в Луганському прикордонному загоні. На той час він розташовувався в Лисичанську», – розповіла Елла.
Юля залишила сина Сашка, якому було два з половиною роки, на свого тата Олександра. Незадовго до великої війни він вийшов на пенсію. Тож 24 лютого 2022 року жінка скористалася правом декретної відпустки по догляду за дитиною до трьох років і подала рапорт. Наступних пів року вона була поруч з сином у відносній безпеці.
Через четверо діб Елла разом зі своєю частиною повернулася в Білопілля. Чоловіків відправили на Чернігівщину, а жінки залишалися вдома певний час.
«Ми чергували на блокпостах: перевіряли документи, стежили за порядком, контролювали обстановку, – каже Елла Кальченко. – Поки на один із них не прилетіла керована авіабомба. Тоді загинуло двоє наших хлопців. Відтоді я виконувала і продовжую виконувати інші завдання».
У 2024 році дочка Елли знову повернулася на службу. Нині майор Юлія Галицька – помічник начальника 2-го прикордонного загону, начальник пресслужби.
«Свою майбутню професію я обирала свідомо. По-перше, хотіла продовжити нашу родинну династію прикордонників: від дідуся, тата, мами, – поділилася Юлія. – Чесно, інших варіантів, ким я хочу стати, в мене навіть і не було. Я з дитинства знала багато про службу, життя прикордонників. Звісно, бувало й важко. Часто не бачила батьків, багато обов’язків виховательських на себе брала моя бабуся, але мене це не зупинило».
Зовсім скоро маленькому Сашку виповниться сім років. Інколи мама бере його з собою на роботу. Хлопчик росте серед прикордонників, багато що знає і розуміє. Тож не раз стверджував: «Коли виросту – хочу бути теж військовим, прикордонником».
…Поки триває війна, контракт на проходження військової служби Еллі Кальченко продовжують автоматично. Тож попри доволі великий стаж, вона продовжує свою роботу.
Білопілля нині – далеко не те спокійне і тихе прикордонне місто, яким було ще не так давно. Через близькість до кордону туди часто прилітає смертоносне вороже залізо, руйнуючи все, до чого може дістати і влучити. Будинку, в якому мешкають Елла з Олександром, теж дісталося: досі в кімнаті стирчить осколок, який щоразу нагадує, в який час доводиться жити.
Бабуся з дідусем дуже сумують за онуком, якого, можна сказати, вибавили з пелюшок. Сумують за дітьми. Але на серці трохи спокійніше, що рідні далеко від лінії розмежування. І, як більшість українців, мріють про мир та Перемогу України, яку їхня родина наближає, присягнувши їй на вірність.
