«Мамо, моя мрія здійснилася: я буду серед своїх, – вбіг до домівки у Попільній, що на Житомирщині, розпашілий 22-річний Антон Іванченко. – Я пройшов відбір до «Азову». Це була березнева п’ятниця 2023 року. Якесь незнане заціпеніння охопило, застрягли у горлі слова, а тіло скувало рухи. Зоя Миколаївна лягла на диван. А син став біля неї навколішки. «Я люблю вас безмежно. Ви – найкращі у світі батьки. Але моє серце належить Україні. І я не дозволю, щоб орківський чобіт топтав мою землю і, не доведи Боже, ображав вас». У непорушному мовчанні минула доба. Перед очима у неньки, мов кадрами з діафільму, стрімким курсивом збігло все, таке коротке, як спалах зірки, й таке ж яскраве, його життя.
«Він був Янголом на землі»
Вам також може сподобатися
«Я дуже боялася, чи виношу дитя, – зізнається ненька, – адже через шість років після народження старшого сина Максима друга вагітність закінчилася трагічно. Лякала циклічність, бо знову минуло шість років. Утім й вагітність пройшла легко, і пологи. А що вже спокійним і невибагливим зростав молодший син – десять таких можна було одночасно бавити. «Положіть чоловічка, хай відпочиває, бачте, він не хоче рук», – завжди казала моя мама, коли ми одне наперед одного прагнули його носити, колисати, ніжити. У три роки, завдяки бабусі-вчительці, дитя вже знало букви. До чотирьох читало. І ледь не з пелюшок грало у футбол. Максим створив футбольну команду «Небо», з якою неодноразово виборювали першість у різнорівневих змаганнях, зокрема й за кордоном. Антон ж грав в командах своєї вікової категорії. А ще захоплювався боксом, грав на гітарі, займався спортивними танцями, співав у церковному хорі, залюбки брав участь в художній самодіяльності.
І хоч Зоя Миколаївна по кілька разів щоліта організовувала поїздки на море, Антон не мав часу на відпочинки: опікувався дітьми, яких прирекла доля на крісла колісні, у таборі при місцевій церкві. Підростаючи, з друзями допомагав дітям-сиротам з Житомирського інтернату, раз-по-раз їздячи туди. «Нема кому одиноких стареньких у лікарні провідати – Антон йде, – гортає пам’ять сторінки такої тоненької, проте напрочуд ємної синової книги життя, – треба якісь бабусі дров нарубати – теж без роздумів». Обожнював тварин і піклувався про них.
Він не любив розмов. За нього говорили вчинки. Він був неспівмірно спокійним, проте навдивовижу цілеспрямованим. Обожнював туризм й походи в гори. Цінував друзів, якими з кожним днем обростав. Зачитувався історією України. Вільно володів англійською. Здобувши спеціальність «інженерія програмного забезпечення» у Васильківському фаховому коледжі Національного авіаційного університету, юнак вступив до цього ж вишу, на цю ж спеціальність, на бакалаврат. …От тільки захищався вже в окопі, звідти ж подав документи на магістратуру, на спеціальність «Психологія». Іспити здати не встиг.
…Та хіба вона чекала іншого від своїх хлопців. Сама ж брала їх на Майдан, де шістнадцятирічний Максим гордо ніс український двоколор, а чотирирічний Антон сповнювався духом вільнолюбства. «Максиму теж було 22, коли у 2014 році підписав контракт з 95 десантно-штурмовою, – розповідає ненька. – Рік гнав ворога з рідної землі за часів так званої АТО». Сама ж Зоя Миколаївна із родиною й однодумцями відтоді активно допомагала Збройним Силам, раз-по-раз їздила до столичного шпиталю із зібраною білою білизною, потрібним одягом, смаколиками. Електричками тягли бідонами домашнє молоко і, вигораючи емоційно, підтримували важко поранених.
Одразу після повномасштабного вторгнення обидва сини пішли до військкомату. Записалися до місцевої тероборони. Це вже потім, як пазли збираючи розповіді-спогади друзів, ненька дізнається: впродовж цього часу, виконуючи всі завдання за місцем служби, Антон вперто й наполегливо рвався й проходив відбір в славнозвісний «Азов». І з другої спроби йому це вдалося.
І янголом злетів у вись
… «Сину, якщо таке прийняв рішення, будь гідним воїном», – все ж сказала, добу промовчавши, коли в неділю (того ж березня 2023-го) пішли з батьком на ринок, щоб придбати йому все необхідне. «Ви ще пишатиметеся мною», – обійняв.
На війні у справжнього чоловіка все завжди і незмінно було добре. Звиклий до постійного самовдосконалення, він поміж воєнних буднів ще знайшов час на освоєння навиків тактичної медицини, грав у футбол за полонених азовців і продовжував навчання з окопу, адже був на четвертому курсі. «Телефонував рідко, – констатує мама. – Частіше писав. Коли після контузії, яку отримав евакуйовуючи поранених, потрапив до шпиталю, мені не зізнався, лиш батькові. Мене ж просто заспокоїв повідомленням: «Десять днів будеш спати спокійно, бо я буду на зв’язку». Та не витримав він тих десять днів. Ніби виправдовуючись, написав: «Я зі своїми – на бойові. Мушу вставити ще своїх п’ять копійок». Це було 26 серпня 2023 року. Наступного дня мужній воїн прийняв свій останній бій.
«У мене ніби сталося дежавю, – нестримні сльози зрошують обличчя осиротілої неньки. – Коли вздріла, що на роботу прийшли працівник військкомату, медик, осінило: я бачила це тоді, коли, почувши про синове рішення, не могла піднятися з дивану». Не дочекалась їхніх слів, випередила нелюдським зойком: «Мого Антона вже нема!». А далі – темно і страшно порожньо. «Я, напевно, єдина мама, – картає себе за безсилля, – яка не йшла за своєю дитиною. Мене всадовили на машину».
«Бабусю, я йшов першим і міцно тримав Діму за руку», – розкриє, з’явившись до найріднішої у сон, історію своєї загибелі оборонець з позивними «Котик» і «Ога». Бо ж знали лише, що обидвоє загинули тоді із другом Дімою на позивний «Марсель», теж програмістом і футболістом. Що ворожий дрон розкрив окоп, а протитанкова міна, яка зразу туди влетіла, шансів вижити не залишила.
«Конвертую біль у гордість»
…Вночі на сороковий день Зою Миколаївну ніби хтось стиснув рукою за ногу. Прокинулася. А за вікном так дзвінко і казково заливалася переспівом пташка. Четверта ранку. «Ти прощаєшся зі мною?» – припустила. І в напівмаренні-напівсні побачили сина. Він стояв біля вагону потяга високо вгорі. Помахав рукою. Усміхнувся. І застрибнув у вагон, на якому гордо розвівався прапор України. А вона залишилась внизу.
Того ж ранку знану активістку, не знаючи про її втрату, набрали відомі волонтери. Традиційно запросили взяти участь у благодійному ярмарку для ЗСУ. Ніби проснулася. Зателефонувала колегам. «Ми поїхали, – пригадує. – Взяла прапор Азову, гільзи… Розуміла, на щось масштабне зберем навряд чи. Зв’язалася з командуванням, щоб запитати потреби. Переадресували на медика. Той замовив простирадла з електропідігрівом, щоб транспортувати поранених. «Ще не вмерла, – сама собі поставила діагноз, відправляючи замовлене. – Якщо похоронивши власного, рятую й зігріваю чужих синів». Відтоді на кожній посилці осиротіла ненька старанно виводить, що допомагає живим у пам’ять про загиблого.
Постійно організовуючи збори, якось згадала, що у шафі є синова вишита сорочка. Жодного разу не вдягнута. Її придбала теж на одному з благодійних ярмарків. Коли презентувала, Антон жартома закинув: «Це ж на свадьбу». На прискіпливе мамине, чому не має коханої, по-чоловічому відповідав, що нікого не хоче прирікати на чекання, і зізнався, що мріє про сім’ю і багато діток. Але після Перемоги. Не діждала благословляти сина до вінцю. Тож виставила ту сорочку, описавши її історію, на розіграш. «Чоловік, який її виграв, – веде далі. – Волів все ж лишити її нам».
«Мам, давай поговоримо мовчки», – неговіркий, завжди любив повторювати. «Мовчазну акцію пам’яті» започаткувала Зоя Іванченко у рідній громаді, біля кубів полеглих воїнів. «Ми тут збираємося, запалюємо свічки, – констатує, – і кожен мовчки говорить про свого. І кожен тамує невикричаний біль, що щодня зі все дужчою силою розриває на клапті душу.
Разом із Тетяною Чвартацькою, мамою Тараса Чвартацького, юного Героя-Азовця з Ярмолинець, Зоя Іванченко зініціювала книгу-реквієм про синів-янголів. Уже торкнулась багатьох небайдужих сердець пронизана болем і гордістю «Пам’ять, що проросте деревами. Серебрянський ліс». У ній – про короткі, але взірцеві достойні життя, обірвані мрії і плани десятьох молодих оборонців бригади спеціального призначення НГУ «Азов».
«Це втрата не лише для родини, а й для всієї Попільнянської громади, для України», – справедливо зауважать на прощанні. «Таких, як Антон, не зустрічав на своєму бойовому шляху, – запевнить командир. – Відповідальний, мужній, хоробрий, розумний»… Вона збиратиме по крихті такі відгуки-спогади і складатиме намистинами у достойний і справедливий портрет сина для всіх наступних поколінь. Бо саме завдяки таким, як він, навіки буде Україна.
Місцеву джуру дітвора назвала куренем імені Антона Іванченка… В основу майбутньої вистави ляжуть спогади друга, який у десять років, завдяки в тому числі, й Антону, зміг встати з крісла колісного…
Зоя Іванченко разом з Танею Чвартацькою, мамою загиблого Героя-Азовця Тараса Чвартацького
Отримала посмертну синову нагороду
Зі старшим сином, невісткою й директором музею
«Ще не закінчилась війна»
Через вісім місяців після загибелі побратими викопали документи Антона і повернули додому: паспорт, військовий і студентський квитки. Диплом привіз студентський товариш. Документ про завершення навчання батьки принесли сину на могилу.
«Антон знав, що я дуже кохаюся у квітах, – розповідає мама. – Тож якщо стрічав на базарі щось, чого у мене не було, неодмінно мені дарував. А під час війни уже привіз мені цибульку. Він купив її у бабусі, бо пошкодував, що старенька таким чином заробляє на життя. «Посади її, мамо», – попрохав. І знаєте, після втрати, я занедбала і квіти, і клумби. Зараз розводжу красу лише на синовій могилі. А от цибулю, яку назвала «Цибулькою Перемоги» розводжу. Вже багатьом, таким я, мамам її відправила на розмноження».
Батьки, дружина й двійко діточок таки впросили Максима, що служив у прикордонних військах, демобілізуватися у зв’язку із загибеллю брата. І хоч констатував, що має незавершені справи, таки послухав, бо розуміє, що не має права добити найрідніших. У батьківськім домі під диваном його наплічник і вся амуніція. «Роздай це, сину», – просить ненька. «Ще не закінчилась війна», – відповідає сухо. І хоч дуже лякають неньку ці слова, безапеляційно усвідомлює: вони виховали чоловіків.
Попри нестерпний біль й пекельну втому, життєвим девізом ця справжня українська Берегиня обрала силу: «Мій син був сильним. І мушу я».
