Вона народилася у Киргизстані. Тато був військовим, тож сім’ї довелося поїздити колишнім Союзом. А коли Наталії виповнилося десять років, він звільнився зі служби та родина переїхала на рідну батькову Сумщину. Тут закінчила школу, Сумське медичне училище.
«Я була доволі хворобливою дитиною, тож ще в школі вирішила, що стану медиком, – почала свою історію Наталія. – Здобувши фах акушерки, 26 з половиною років пропрацювала медсестрою в дитячій поліклініці».
Коли вперше окупанти прийшли на нашу землю, жінка мала неповнолітню дитину та батьків з інвалідністю першої і другої групи. Оскільки всі були під її опікою, Наталію навіть зняли з військового обліку. Мама відійшла у вічність у 2015-му, тато ж пережив її на вісім років.
«Оскільки я завжди хотіла розвиватися, працюючи, заочно здобула вищу освіту за рівнем «спеціаліст», – каже жінка. – За три роки до повномасштабного вторгнення відкрила власний кабінет, де займалася реабілітацією дітей. У той фатальний день тата якраз ушпиталили. Про те, що почалася велика війна, мені повідомив брат. У Сумах ще було тихо. Кудись їхати – не мала змоги. Сиділа вдома. Плакала і молилася. Вісімнадцятирічна Марія вже була заміжня, жила окремо. Вона одразу пішла волонтерити, записалася до добровольчого батальйону. Коли вони отримали першу гуманітарну допомогу, яка здебільшого складалася з медикаментів, звернулися до мене з проханням допомогти. Ось так і я розпочала свій військовий шлях. Спочатку сортувала ліки, підписувала кожну коробку: від чого приймати та як… А 1 квітня мені запропонували підписати контракт і служити в добровільному формуванні територіальної громади. Акула -13 назавжди в моєму серці».
Наталія погодилася та взялася облаштовувати медичний пункт у наметі. Приймала хлопців і дівчат, які захищали місто. Оглядала їх. Якщо могла допомогти – лікувала. Або скеровувала в лікарню. Продовжувала відсортовувати гуманітарку. Так пройшло два з половиною місяці.
«Коли Сумщину звільнили, переді мною постало питання, що робити далі: повертатися до цивільного життя чи продовжувати служити, – розповіла Наталія Гузь. – Враховуючи, що війна тривала, прийняла рішення мобілізуватися до ЗСУ. Пройшла навчання, яке для нас організували американські фахівці. Отримала сертифікат бійця-рятувальника. 17 червня 2022 року мене оформили фельдшером 63 окремого стрілецького батальйону, який якраз формувався у Сумах».
Невдовзі Наталія, якій хлопці дали псевдо «Лисиця», разом зі своїм підрозділом вирушила на Чернігівщину, де виконувала завдання поблизу кордону з Білоруссю. А через рік і два місяці всіх перекинули на Авдіївський напрямок Донеччини. Там фельдшерка організовувала роботу медпункту, вела облік хворих, поранених, загиблих, видавала довідки на ВЛК, на стаціонарне лікування, надавала медичну допомогу у межах своєї компетентності…
Військовий шлях медикині проліг і поблизу Костянтинівки, Селідового, Великої Новосілки. Бувало, до лінії бойового зіткнення залишалося лише вісім кілометрів…
У 2025 році на Донеччині Наталія отримала перше поранення. «Це було 2 березня, якраз на Прощену неділю. Я напекла млинців, нагодувала хлопців. Якраз всі відійшли від вікна. А я закуталася в ковдру, бо погано почувалася. І раптом неподалік прилетіла керована авіабомба. Та ковдра і пом’якшила удар. Ми ще змогли спуститися у підвал. Надала першу допомогу пораненим. Сама отримала контузію, закриту черепно-мозкову травму. Днів п’ять під крапельницями на місці і знову – до роботи».
Після Селідового і Курахового, де наших Захисників добряче побили окупанти, частину вивели на відновлення на Дніпропетровщину. Тоді Наталія перевелася в 158 окрему механізовану бригаду. Тут служить і донині. Тимчасово виконує обов’язки начальника медичного пункту. Цьогоріч жінка отримала поранення вдруге – неподалік вибухнув дрон, знищивши три бойових автівки. Як і попереднього разу, Наталію прокапали на стабілізаційному пункті.
Саме тут, на рідній Сумщині, понад рік тому жінка знайшла свою другу половинку. Ігор теж військовий, офіцер, киянин. Служать в одному батальйоні, лише в різних підрозділах.
«Якось везла його бійців з роти. Ігор запропонував повечеряти. Але я відмовилася. Та він не відступив – сам приїхав до мене зі смаженою картоплею і… квітами. З того часу ми часто спілкувалися. Він дуже уважний та турботливий. Завжди дарує квіти. А невдовзі у «Дії» зробив пропозицію», – поділилася приємним медикиня.
І 5 червня закоханих розписали. Ігор одягнув подаровану Наталією вишиту сорочку з викарбуваною нитками на рукаві присягою вояків УПА. Вона ж поверх вишиванки одягла свій військовий китель у пікселі.
Цей радісний день молодята присвятили собі і рідним. Приймали вітання та були раді зустрічі. Відпустку не брали. Наталія каже, що дуже багато роботи. Мріють про подорож за кордон, побачити тепле єгипетське море.
Але спочатку має бути Перемога України. «Затим ми будемо відновлювати наших хлопців і дівчат. Цього року захищатиму магістерський ступінь фахівця з реабілітації. І дуже хочу, щоб наші діти, внуки і правнуки жили під мирним переможним небом», – ділиться мріями Наталія Гузь.




















