Він був звичайним хлопцем з простої сільської родини. З дитинства знав, що таке праця. Разом з молодшим братом Василем допомагав батькам по господарству. Як і більшість шкільних друзів, змалку захоплювався футболом. Родина мешкала в Красноставцях на Поділлі.
«Вадим після 11 класу одразу ж пішов працювати різноробочим на Кам’янець-Подільський молокозавод, – розповідає мама Валентина. – Роки три там проробив. А потім вирішив заробляти на життя, освоївши будівельну справу. Поступово всьому навчився: клав тротуарну плитку, штукатурив, мурував тощо. Працював і в області, і Україною поїздив. Спробував і заробітчанського хліба за кордоном. Проте не сподобалося, дуже важко було – повернувся додому».
Вам також може сподобатися
У 28 років Вадим Чопяк одружився. Невдовзі у подружжя народилася донечка Альбінка. Зараз їй десять. «Сімейне життя не склалося, і перед великою війною син з невісткою розлучилися, – продовжує Валентина. – До війська Вадим пішов на початку лютого 2023 року. Місяці три проходив загальну військову підготовку в Старокостянтинові. А потім його відправили на Запорізький напрямок».
Для бійця родина збирала передачі – те, що тоді було необхідне. Односельчани допомагали, хлопці, з якими працював на будівництвах.
Близько року чоловік воював на Запоріжжі. Якось цілий місяць не виходив на зв’язок. Мати з батьком розшукували його, телефонували кому тільки могли. Нарешті їм повідомили, що син живий, що на завданні. Не можуть вивести з позицій. Врешті він зателефонував, повідомив, що з ним все добре. У листопаді того ж року йому дали відпустку. А ще одну отримав у лютому 2024-го.
«Тоді так і сказав мені, що додому вже не вернеться. «Поховаєш мене біля брательника», – заповів. Це його двоюрідний брат, теж військовий. Загинув на Донеччині. Як сказав, так і збулося», – не може стримати сліз мати.
У березні Вадима Чопяка перекинули на Донецький напрямок. Перед першим виходом на позицію зв’язався з мамою, попередив, що може довго не відповідати. Ще про всяк випадок дав номер ротного.
Це було 15 квітня. І відтоді зв’язок із ним перервався. Невдовзі родині принесли сповіщення, що син зник безвісти.
«Потім я зателефонувала в частину. У мене був номер Ірини Сергіївни. І вона сказала: «Ваш син загинув Героєм. Але поки ми не заберемо тіло, він буде вважатися безвісти зниклим», – каже Валентина Чопяк.
Мама і тато здавали ДНК для експертизи. А 1 жовтня 2025 року їм принесли сповіщення, що син визнаний загиблим. «Його тіло повернули з росії при черговій репатріації. Життя Вадима обірвалося у Покровському районі, поблизу населеного пункту Орлівка внаслідок осколкового поранення… А я сподівалася, чекала сина живого додому. І ще чекаю. І буду чекати», – ділиться болем згорьована жінка.
Поховали бійця 12 жовтня в рідному селі. За словами мами, на кладовищі тоді вже знайшли вічний спочинок дев’ять Захисників. А ще четверо вважалися зниклими безвісти… На сьогодні вже одинадцять прапорів майоріють на надгробках, доля сімох – невідома.
