Вони планували зробити невеличке затишне весілля в колі родини влітку 2014 року. Щоб до Криму, де він служив морським піхотинцем, а вона, поїхавши за коханим, працювала продавцем, приїхали батьки. Утім пришвидшити цю подію спершу спонукнула щаслива новина – під серцем коханої забилося маленьке серденько. Але клятий орок вніс свої підступні корективи. Суботнього березня коханий таки вмовив обраницю сісти на потяг до Сімферополя й виїздити з півострова. А в понеділок їхній підрозділ взяли штурмом. І хоч переманювали, золоті гори обіцяючи, залишитися служити ворожій країні, попри те, що чимало так і чинили, гордо сів з такими ж затятими українцями у літак. Без речей і документів. Лише з прапором.
Тоді у Миколаєві морпіхам ввірили фактично відроджувати місцеву військову частину. На вісім днів зміг відпроситися додому. Тоді й розписалися. Без урочистостей і гостей. Це було 12 квітня 2014-го. А рівно через вісім років у цей же день вона дізнається, що у блокадному Маріуполі під час спроби прориву з оточення частина 36 бригади морської піхоти зазнала величезних втрат і багато оборонців потрапили в полон. «Що з ним?» – тривоги, що змінювалися панікою, вклали дружину на лікарняне ліжко. Наприкінці квітня з оприлюдненого орками відео рідні дізналися, що 31-річний черкащанин старший лейтенант, командир реактивної артилерійської батареї Богдан Усенко в полоні. Полегшено видихнули, що принаймні живий. З того дня почалася її війна: тривала, виснажлива, жертовна. Марина Усенко боролася за коханого до вересня 2025-го, після чого затята битва досягла апогею і все ж закінчилася не її перемогою. «Я благала усіх, щоб дали мені після всіх пережитих кіл пекла завершити мою боротьбу на моїх правах, – пекучі сльози не знають стримку. – Не дали. Що ж. Богдана похоронили цьогоріч 16 січня. Я приймаю реальність. Але маю право на віру в диво. Ми з донечками часто ходимо на могилу. Принаймні на цьому місці я можу наговоритися зі своїм коханим».
Вам також може сподобатися
Найзатишніша гавань
Вони познайомилися в 2011-му в Черкасах. Не за роками дорослий, той, за якого завжди говорили вчинки, цілеспрямований, серйозний і наполегливий, проте напрочуд людяний й навдивовижу добрий, він одразу підкорив серце красуні. «Його любов я бачила, відчувала і чула», – констатує Марина.
Юнак, що саме здобув фах оператора компʼютерного набору, готувався до армійської служби. Зростаючи на розповідях дідуся-полковника, який льотчиком пройшов Другу світову, й почасти гордо приміряючи його кітель з нагородами, хлопець усвідомлював, що бути військовим – надто відповідально і гордо. По закінченні служби військовий за сутністю підписав контракт із цією ж 36 бригадою морської піхоти.
…Тоді з анексованого Криму Марина повернулася до Богданових батьків у Черкаси. Захиснику, який майже увесь час війни, що вуалювалася під АТО, був на Донеччині, на десять днів дали відпустку, коли у липні того ж 2014-го народилася старша донечка Меланія. Міняв підгузки, пеленав, колихав, натішитися не міг.
Командир, яких мало
Справжній і перспективний Богдан Усенко невтомно й відповідально торував омріяну змалку військову стезю, пройшовши шлях від матроса до офіцера, командира батареї. У 2016-му він вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Тож старшина курсу забрав родину до Львова. То був найщасливіший період їхнього сімейного життя, адже могли набутися разом. У 2019-му лелека приніс щасливій сім’ї Злату. «Ми якраз встигли відсвяткувати рік молодшій донечці, – гортає миті, де ще всі живі, жінка, котру війна змусила стати сильною, – як почався коронавірус. Тож випуск у курсантів був закритий. Такий гарний у формі повернувся Богдан додому. Він закінчив виш з червоним дипломом і, бувши четвертим у рейтингу, мав право обирати бригаду. Повернувся до своїх». До Миколаєва переїздили уже вп’ятьох: із забраним з притулку котом Лео.
Спогади підлеглих і побратимів так красномовно характеризують Богдана як військового найвищої проби. Він був категоричним і принциповим, проте людяним і справедливим. Ніколи ні перед ким не гнувся. «Ставати генералом, як це зараз робиться у нашій країні, я не хочу», – відрізав якось викладачу, пояснюючи, чому єдиний не підняв руку на запитання, хто мріє про це звання. Він не сухо віддавав накази, він завжди йшов попереду і надихав власним прикладом. Тож хлопці радили друзям і знайомим проситися саме до цього командира.
Крайній раз
10 лютого 2022 року, на дружинин день народження, офіцер зробив своїм дівчаткам сюрприз – приїхав додому у десятиденну відпустку. «Відкликали до Маріуполя раніше, тож на день закоханих ми бачилися крайній раз, – вона вперто не застосовує у цьому контексті слова «востаннє». – Тоді, як з’ясувалося згодом, попросив свого друга, Златиного хрещеного, подбати про нас, якщо що. А 24 лютого він зателефонував і категорично наполягав, щоб брала дітей й виїздила. Я навіть образилася, бо не могла збагнути, чого він кричить». Але Марина не послухала. Вони з дітьми залишалися в Миколаєві, що здригався від обстрілів, до березня. Бігали з сусідами з однієї квартири в іншу, бо вікна на різні боки виходять. Аж поки одного разу не впав під самим будинком артилерійський снаряд. Богу подяка, не розірвався. Тоді переїхали до сусідів в більш спокійнішу частину міста. А звідти добиралися до Одеси. Щоб викликати таксі, потрібно було дійти до середмістя. Мости розведені. Пручи під чималий горб на собі спортивну сумку, наплічник й валізу, з двома дітьми, семи з половиною і трьох років, з рудим наляканим Лео, вона тоді зірвала спину. Таксист доволі вправно маневрував дорогами, що щільно прострілювалися. Щоб довезти до Одеси, підприємливі перевізники взяли з родини аж шість тисяч гривень. Звідти порядні волонтери довезли до Черкас. Діти ще довго там, у майже спокійному місті, здригалися від шуму наших літаків. Аж у серпні Злата перестала впадати в панічні атаки, чуючи цей звук у небі.
…З Богданом лише зрідка вдавалося поговорити. Розуміли його надмірну зайнятість і посилену відповідальність. Та й зв’язку не було. У нетривкі миті, коли когось відряджали до старлінка в блокадному Маріуполі, йому скидалися всіма телефонами. Там доходили повідомлення до рідних і їхні відповіді. «Крайній раз ми з ним розмовляли 6 квітня, – констатує дружина. – Певно, він підійшов до системи зв’язку. Розпитав про нас, про новини, вони ж бо там зовсім нічого не знали. 10-го нам передали, що з ним все добре. Що на позиціях».
Щоб швидше обійняти
…Саме 12 квітня увійшло в історію оборони Маріуполя як консолідаційний день. Бо підрозділ 36 окремої бригади морської піхоти здійснив прорив і вийшов з оточення, після чого з’єднався з полком «Азов» на території заводу Азовсталь.
Стрес після перегляду новин вклав Марину на лікарняне ліжко. А усвідомлення, що він в полоні, звідкись стільки додало сталевої волі й непохитності. З батьками чоловіка і його старшою сестрою оббивали всі пороги й обривали всі телефони. Знесилювались, проте й на мить не зневірялися. Набивши ґуль, проте й добряче вторувавши шлях, знайшовши всі механізми, що лиш можливі, Марина зі ще чотирма дружинами створила громадську організацію «Сім’ї офіцерів-артилеристів 36 БРМП». Акції, зустрічі, офіціози… Що вони лиш не робили, аби швидше обійняти рідних. Проте росія офіцерів, тим паче артилеристів, обмінювати не поспішала.
Наприкінці серпня рідні отримали від Богдана листа, датованого липнем. російською, звісно (ті нелюди ж інакше не дозволять). Писав, що годують, водять на прогулянки і що любить їх дуже. Відповідь Марина надіслала 1 вересня. А за нею ще слала і слала. Проте, як з’ясує, він отримав далеко не всі.
З розповідей обмінених полонених, надто з його дивізіону, кохана по крупиночці збирала таку життєдайну інформацію. Тоді Богдан своєю професійною роботою та артилерійським вогнем прикривав відхід 1 окремого батальйону морської піхоти (своїх колишніх побратимів, із якими виходив із Криму у 2014-му). Завдяки цьому батальйон відійшов із мінімальними втратами. Сам Богдан потрапив у полон з окремою групою пізніше. Власне з цих розповідей і відтворила географію перебування чоловіка в полоні: Оленівка – Таганрог – Новозибков – Курськ – Мордовія – Камишин.
В Оленівці Богдану зламали ребра, які неправильно зрослися й випирали. У Курську умови були найважчими: сильні побої та голод. росіяни намагалися відкрити на нього кримінальну справу, звинувачуючи в обстрілах Маріуполя та пологового будинку. На допитах Богдан гордо, хоч знав, що за це немилосердно мордують, називав своє звання (старший лейтенант) та посаду і заявив слідчим: «Потрібно не вішати відповідальність, а знайти винних», – за що був знову сильно побитий. Проте підлеглі не дали проти нього жодних свідчень. У Мордовії умови також були суворими (стояли весь день на ногах без права сісти з ранку до вечора, змушували співати ворожий гімн), але пайка їжі була більшою, ніж у Курську, де такий об’єм ділили на 4-5 осіб.
Попри голод, Богдан ділився їжею. Один зі звільнених бійців зателефонував Марині й розповів, що найкращим подарунком на його день народження в полоні стала порція сніданку, яку Богдан віддав йому. У камерах бійці підтримували один одного: ліпили з хліба фігурки, грали в шахи й шашки, переказували книги та фільми. Богдан постійно розповідав про родину – всі звільнені знали імена та вік його доньок.
І впало небо
У вересні 2025-го слідчий зателефонував батькові Богдана. Під час репатріації тіл повернули Богдана. На мішку з його прізвищем й ініціалами вказана дата загибелі 17.04.2025. Не йняли віри. Адже ще нещодавно звільнені хлопці запевняли, що живий, що тримається. Хоч ДНК останків з батьковим співпала, і вона, і батько категорично заявляли при огляді, що ці скелетовані останки із вирваною грудною клітиною і геть понівечені не можуть належати Богдану. «Хоч тіло було у дуже жахливому стані, – не приховує розпачу жінка. – З гнилісною шкірою, через яку, зрозуміло, жодних тату чи вроджених плям не розпізнати. Проте зуби, стопи, нігтеві пластини… ДНК, що взяли у старшої доньки й матері, теж співпали. Через чотири дні. Швидкість теж чомусь насторожила. Слідчі, яких за допомогою адвоката довелося змінити аж три, довідки на проведення незалежної експертизи не давали, мотивуючи, що на основі трьох співпадінь мають повне юридичне право закрити справу. Вони ж впиралися, що хочуть незалежної експертизи. І навіть знайшли сертифіковану німецьку клініку. Та й причину смерті воліли б знати. Адже орки відчепно написали туберкульоз, хоча жоден з побратимів не підтвердив. А наші – що неможливо встановити причину через стан тіла. На Німеччину все ж не погодилися, але спрямували в Інститут судових експертиз ім. Бокаріуса. Чи є та експертиза незалежною, якщо заклад підпорядковується нашому МВС? Я так благала дозволити мені завершити мою боротьбу на моїх умовах. От тепер тих все одно для мене 50/50 дають мені право на віру у диво».
Назавжди поруч
Богданові дівчатка і Лео продовжують жити із його батьками. Укупі легше тамується біль. Донечки схожі на тата. Молодша – зовні, старша – сталевою незламністю. Вони займаються плаванням. Меланія неодноразово виборювала першість в обласних чемпіонатах, зараз готується перепливати 500-метрову ділянку Дніпра. У дівчат достатньо захоплень і відповідно гуртків.
Марині ще важко змиритись, прийняти. Та чи й зможе. Якщо все ж чекає. Навіть приховуючи від себе чекає. Продовжує очолювати громадську організацію, організовувати зустрічі в координаційному штабі й їздити на них. Підтримувати родини полонених, хоч сама працює з психологами. Ще досі зустрічається чи зідзвонюється все з новими для себе людьми, які виходять з полону. І, як повітря, хапає розповіді про найріднішого. «Боляче, важко, – зізнається, – але українські жінки сильні й вольові. Хоч всередині буря і власний бій із собою, але не маю права на слабкість, бо відповідальна за наших дітей».
Звільнені з полону офіцери і підлеглі-побратими зініціювали, аргументуючи всіма вчинками-подвигами, присвоєння Богдану звання Героя України. Наразі частина уже подала клопотання до Генштабу. Але навіть найвище, справедливо заслужене звання не обійме, не пригорне, не благословить до вінцю. Страшною ціною дається нам Перемога. Пам’ятаймо. Цінуймо.
Коли матеріал готувався до друку стало відомо, що Президент України Володимир Зеленський підписав Указ про присвоєння Богдану Усенку звання Героя України.
