Стати військовим Єгор мріяв ще зі школи. Постійно підтримував себе у формі, займався силовими видами спорту. Часто брав участь у різних змаганнях. Був лідером серед друзів. З 2014-го його мама Ліана Білоус працювала в міській раді, була секретарем, депутаткою ради. Також активно займалася волонтерством. Син не раз допомагав їй, разом збирали і возили гуманітарну допомогу, військових зустрічали в Чернігові. Хлопчик ріс дуже патріотично налаштованим. Мама і тато підтримували його у всіх починаннях.
«Син народився 3 листопада 1995 року в Городні на Чернігівщині, – розповіла мама. – Після школи здобув професійну освіту в будівельному коледжі. Строкову службу проходив у військах Нацгвардії, у Гостомелі. Прослуживши вісім місяців, Єгор підписав свій перший контракт. У 2017-му служив у Маріуполі. Саме там отримав статус учасника бойових дій.
У нас з сином був особливий зв’язок. Все, що в його житті відбувалося, розповідав. Телефонував щодня. Про свій вибір ніколи не шкодував. Саме тому Єгор щоразу продовжував контракт. У нього не було бажання будувати кар’єру. Йому просто подобалося служити».
Повномасштабне вторгнення застало Єгора Білоуса у Гостомелі. Вночі зателефонував Ліані: «Мамо, це війна. Нас підняли по військовій тривозі». Їхню частину розбомбили одразу ж. Але він дав про себе знати, що з ним все добре. Близько місяця він з побратимами обороняли Київщину. Маму запевняв, що скоро виженуть ворогів, що все буде добре. І неодмінно звільнять рідне місто. Адже від 24 лютого 2022 року Городня була в окупації.
«Якоїсь агресії рашисти в нашому місті не проявляли. Навіть український прапор весь період окупації провисів на міській раді, – каже жінка. – Але син за нас дуже хвилювався. Не дай Боже, рашисти б дізналися, що наш син військовий…»
Після того як орків вигнали з Києва, Єгор Білоус з позивним «Білий» потрапив на Луганщину. Батькам сказав, що отримав бойовий наказ. Але вже згодом вони дізналися, що хлопець одним з перших добровільно зголосився їхати на передову.
Місяці чотири Єгор був у Рубіжному. Його завданням було виводити наші війська з оточення. «Син отримав контузію, але його не відпускали додому – не було ким замінити, – продовжує Ліана. – А коли пізніше таки навідався до нас, йому зателефонував побратим на позивний «Дід». Після короткої розмови попросив передати мені слухавку. Він мені каже: «Матусю, я вклоняюсь тобі до ніг. Якби не твоя дитина, не твій син, мене би вже в живих не було». А потім мені вже Єгор розповідав, що коли він виводив групу з оточення, там була перешкода дуже висока. Ворог постійно обстрілював. Хлопці перескочили, а дід не зміг – невисокого зросту, повненький. Коли всі пробігли метрів 50 і побачили, що «Діда» нема, Єгор зупинив групу. Хоча в рацію кричали, щоб бігли далі. Але він сказав, що «Діда» не кинуть. Запитав: «Хто зі мною? Хоч один, бо я сам його не перекину». І повернувся ще з одним бійцем. «Мамо, я і зараз бачу очі цього чоловіка. Він уже попрощався з життям», – розповів син. Вони його тоді врятували.
Колись, ще в мирний час, на відпочинку біля річки синового друга понесло течією. Єгор кинувся і плив з ним доти, поки той не виплив на берег. Він і тоді про свою безпеку не думав, і на війні був безстрашним».
Тривалий період «Білий» служив у своїй частині в Гостомелі. Інколи вдавалося приїжджати додому. За словами мами, після контузії син погано спав, у нього дуже боліла голова. Через певні моменти навесні 2024 року Єгор вирішив перевестися в іншу частину, де командиром взводу розвідників, теж у Нацгвардії, був його товариш. Вони навіть народилися в один день, місяць і рік…
Військовий шлях Єгор продовжив на Донеччині командиром групи розвідників, згодом знову потрапив на Луганщину. «Семеро діб вони штурмували посадку, виганяючи ворога. Вночі 7 вересня завдання виконали і вийшли, залишивши позицію українській піхоті. Він мені вночі зателефонував, сказав: «Мамо, все, це наше останнє завдання, робота зроблена, зачистка проведена. Не хвилюйся. До нас йде підкріплення». Але, на жаль, наша піхота не втримала посадку, і втомлених хлопців знову кинули на зачистку…»
Востаннє поговоривши з сином, жінка заспокоїлася і вранці пішла на роботу. Вже там вона отримала найжахливіший у своєму житті дзвінок від командира: «Був обстріл. Єгор загинув…» Ще до того, як в неї почалася істерика, жінка єдине, про що запитала, бо дуже цього боялася, – чи забрали тіло…
«Командир тоді мені нічого не сказав про обставини смерті. Але на похоронах до мене підійшов військовий і розповів, як загинув Єгорка. «Ваш син прикрив собою командира». Свого товариша, з яким колись проходив строкову службу. Я й не сумнівалася, що він саме так вчинив. Я знала свого сина. Інакше він не міг. Він завжди рятував інших», – не може стримати сліз згорьована мама.
Єгора Білоуса ховали в рідному місті. Він лежав у відкритій труні. Лише на шиї виднівся малесенький отвір від осколка. Саме він став смертельним для чоловіка.
«Побратимів дуже багато приїхало. Хлопці на колінах стояли, плакали з нами біля могили, – пригадує мама. – Пробачення просили військові, котрі вижили. Багато кого я вже знала, Єгор привозив їх до нас. Я зустрічала кожного як свою дитину. Досі з ними спілкуємось, приїжджають до мене.
Не так давно у засвіти відійшов тато Єгора. Ліана залишилася одна. Доглядає песика, якого колись урятував її син. Жінка продовжує допомагати військовим, робить свій посильний вклад у Перемогу.
