Кам’янчанин Микола Шевчук за дипломом ветеринар, за покликом журналіст, за генетикою агроном, а в Україні й світі знаний як один із найвідоміших майстрів-керамістів міста над Смотричем. Витіюваті лабіринти долі, й дня не давши попрацювати за фахом, перетворили дитячу забавку на успішний бізнес, а під час війни – на інструмент психологічної реабілітації.
Усе почалося в мальовничому селі Струга, що на Новоушиччині, де асфальтованою була хіба що центральна дорога. Рештою ж вулиць пролягла ґрунтовка з крутої, примхливої подільської глини. Дощі перетворювали дороги на справжні річки, узбіччя на береги, на яких малий Микола з друзями розгортав масштабне будівництво – ліпив свої перші глиняні фортеці. Коли ж родина переїхала до Кам’янця-Подільського, п’ятирічне хлоп’я перейшло на пластилін. Той швидше піддавався, проте ненадійний, не витримував спеки. На гуртках й уроках праці, увесь вільний час вдома вдосконалював мініатюрну пластику. За старовинними пістолями з кремінними замками, як у козаків чи мушкетерів, однокласники шикувалися в чергу. Коли ж засилля пластилінових героїв, зброї, транспорту в будинку не залишило вільного простору, батьки попрохали трішки, як мовиться, втишитися. Тож з класу четвертого хобі закинув.
Вже у студентському віці забурлив хист до іншої творчої діяльності. За іронією долі, став позаштатним журналістом однієї з місцевих газет. Перед новорічною сесією в бібліотеці миттєво розібрали всі сучасні підручники. Миколі дісталася єдина книга – радянське видання 1943-1944 років. Студент досконало, до найменших дрібниць вивчив тему галогенів та групи фтору і на іспиті витягнув саме цей білет. Тож його відповідь стала настільки наближена до тексту старої книги, що викладач обурився й звинуватив хлопця в нахабному списуванні просто перед його очима, відправивши на перездачу після Різдва. Ображений на несправедливість професора, але впевнений у своєму досконалому володінні словом (адже в школі завжди чудово писав твори), Микола написав іронічний новорічний фейлетон про Жовтого Кота, символа прийдешнього року. Зацінили матеріал у кількох редакціях, проте гонорар погодилися виплатити лиш у «Фортеці». Так Микола став позаштатним кореспондентом.
Приблизно тоді ж батько, чемпіон області з шахів, подарував Миколі свою фірмову шахівницю. Коли загубився чорний кінь, хлопець розумів, що легко зліпить копію з пластиліну, але шукав спосіб зробити її довговічною, придатною для справжньої гри. Журналістські зв’язки та пошуки привели його в Старе місто, на Руську Браму, де працювала керамічна майстерня Михайла Печеного та Дезідерія Шустера. Побачивши пластилінового коня, досвідчені майстри миттєво оцінили тонкий хист хлопця й без жодних вагань запропонували йому роботу.
Микола ревно вчився азів ремесла, а згодом викупив стару лабораторну піч на три літри – збирав на неї стипендію та перші заробітки багато місяців. Поставив її в себе в спальні й там випалював перші авторські сувеніри. За нею придбав професійнішу, яку розмістив в майстерні своїх наставників.
З 2004 року Микола Шевчук офіційно став, так би мовити, підприємцем. Спочатку організував роботу «надомників» – з нуля навчив близько шести місцевих сімей набивати густу глину в гіпсові форми. А вже у 2005 році за підтримки тестя побудував першу велику професійну майстерню в селі Оленівка.
Продукцію майстерні розвозили автобусами, потягами, а згодом – і власною машиною по всій Україні. Найбільше точок збуту було в Криму: для Судака, Феодосії, Ластівчиного гнізда ліпили автентичні магніти, підкови та дзвоники. Вся сувенірна торгівля тримала щільний зв’язок із кримськими татарами, які стали для родини надійними партнерами.
Проте справжній бізнес гартується в кризах. Першого важкого удару підприємство зазнало у 2014 році, коли росія окупувала Крим, а партнери-татари змушені були тікати з сім’ями до Львова. Другим ударом став Covid-19, під час якого в Україні закривалися цілі сувенірні мережі. Третім і найважчим – повномасштабна війна. Обсяги продажів сувенірів впали. Окрім війни, вплинув і час: сучасний турист завдяки смартфонам більше купує емоції, фото та відео, аніж фізичні речі.





З початком великої війни майстерня Шевчуків не залишилася осторонь. Спільно з департаментом гуманітарної політики, греко-католицькою церквою та всеукраїнською організацією «Пласт» вони безкоштовно проводили виїзні майстеркласи для дітей-переселенців, намагаючись покращити їхній психологічний стан. Купували матеріали за власні кошти, поки не вичерпалися ресурси.
Коли фінанси закінчилися, Микола знайшов французький благодійний фонд. Французи повністю фінансували глину, матеріали та випал, а готові дитячі вироби їхали на Різдвяні благодійні ярмарки до Франції. На вторговані кошти європейці купували якісні тактичні аптечки для наших воїнів і передавали в Україну. Ця унікальна співпраця тривала два роки поспіль.
За кожним успішним чоловіком стоїть не менш сильна жінка. Дружина Олена Михайлівна – технолог швейного виробництва за освітою, свого часу керувала великим цехом на «Легпромі». Разом із Миколою вони колись вели успішний бізнес з пошиття українського етноодягу – задовго до того, як це стало всесвітнім трендом. Продали його у 2013 році перед народженням третьої дитини. Зараз Олена – повноцінний партнер у кераміці: створює ексклюзивні керамічні вироби та веде переговори. До слова, саме Микола Шевчук заснував перший сувенірний риночок біля місцевої Ратуші і тривало був його головою.
З трьох дітей Шевчуків потяг до кераміки перейняла лише середуща Катруся, яка нині вчиться на режисерку. Вона не лише створює ексклюзивні шедеври, а й вже сама проводить майстеркласи. Сьогодні майстерня функціонує в орендованому приміщенні в Старому місті. Мистецька родина проводить індивідуальні та групові майстеркласи для туристів, охоче залучає до прекрасного учнів та дошкільнят. Періодично, так би мовити, реанімують безкоштовними майстеркласами ВПО та інвалідів.

Головна мрія та мета Миколи Тарасовича – створити в Кам’янці-Подільському справжній «супермаркет майстеркласів» – інтерактивний Артпростір. Він планує залучати інших народних майстрів, щоб під одним дахом проходили заняття з виготовлення ляльок-мотанок, свічок, валяння з шерсті, соломоплетіння та інших цікавинок.
Попри завантаженість, у майстра залишається час для душі. Його пристрасть – рідкісна, але така бажана риболовля, а також садівництво. З народженням першої дитини Микола вирішив, що жити в селі й купувати фрукти невідомої якості на базарі – неправильно, тож досконало вивчив органічне землеробство. А тяга до землі у цьому справжньому українцю – генетична, адже батьки – відомі науковці-агрономи. А ще глибше в корінні – заможні місцеві господарі («куркулі»), у яких радянська влада після революції відібрала все майно, але не змогла відібрати головного – таланту, працьовитості та віри у власну справу.


















