Головні людські цінності їй прищеплювали з дитинства. Бути чесною і справедливою, небайдужою до чужої біди – на цих засадах вона продовжує й донині будувати своє життя.
У селищі Красятичі, що у мальовничому Київському Поліссі, Наталя розпочала свій трудовий шлях. Прагнучи знань та успішного досвіду, вона здобула три вищих освіти за гуманітарним профілем. Філологиня, журналістка, викладачка християнської педагогіки – це все про неї. Працювала у школі, відділі освіти, була редакторкою місцевої газети. Багато років очолювала історико-краєзнавчий музей у селищі Красятичі. На цій посаді і зустріла повномасштабне вторгнення.
«Війна для мене розпочалася ще в 2014-му, коли рашисти вперше прийшли на нашу землю, – розповідає Наталя. – Якось, повертаючись із Києва, дорогою побачила, як люди збирають пластик. Так познайомилася з волонтерами, які здавали зібрану сировину, а отримані кошти спрямовували на потреби ЗСУ. Відтоді й почалося моє ековолонтерство, яке тривало понад вісім років. Також долучалася до надважливої місії – повернення полонених».
У перший день великої війни жінка вдома була сама. Донька на той час вже мешкала у столиці. Тривога за дитину не давала спокою. Мати рвалася до Києва, але зробити це було неможливо через постійні обстріли. Коли вдавалося зв’язатися, просила доньку виїжджати за кордон, була така можливість. Проте та запевнила, що з Києва – ні ногою.
«25-го на мою квартиру у двоповерховому будинку ворожий танк навів дуло. Досі не можу згадувати це без жаху. Було дуже страшно. Але він не вистрілив. За час окупації Красятичів така ситуація повторювалася не раз, бо неподалік будинку розташовувався міст, яким пересувався ворог. Рашисти вели себе у нас як удома.
Постійно переслідувало одне й те саме запитання: «Де наші? Як допустили ворога сюди? Майже у столицю…» 36 днів в окупації повністю перевернули моє життя. Не могла усвідомити, що все це реально відбувається у ХХІ столітті», – знову переживає той важкий період у житті Наталя.
Через постійний стрес вона дуже схудла. Крім того, сильно голодувала. Боялася користуватися світлом, газом, бо її вікно добре проглядалося з вулиці. Щоб комусь зателефонувати, потрібно було шукати зв’язок. Ці місця, за словами жінки, окупанти теж пильнували. Попереджали, щоб люди не збиралися, погрожували розстрілом.
«Коли 1 квітня 2022 року наші Красятичі звільнила 72 окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців, я та інші жителі тривалий час підтримували зв’язок із Захисниками. Допомагали їм з обладнанням, харчами, засобами гігієни та всім, на що вдавалося зібрати кошти. А в 2024-му я підписала контракт і стала військовою», – каже Наталя.
Жінці вже було 50 років, але це не зупинило її на шляху до задуманого. Каже: «Багато хто став на захист країни. А чому я не можу?» Навчання проходила у Ворзелі. Там опановувала премудрості тактичної медицини, вчилася володіти зброєю, рити окопи тощо. Службу починала діловодом у військовій частині на Сумщині. А останніх вісім місяців працює військовою кухаркою в 103-й окремій бригаді ТРО імені митрополита Андрея Шептицького. Вона переконана – в армії потрібен будь-який досвід.
«Коли повідомила донечці про свій намір, вона була шокована. Але потім зрозуміла. З нею постійно на зв’язку. Хвилюємося одна за одну».
Наталя взяла собі позивний «Київ», бо там народилася, вважає його найкращим містом на землі і дуже любить українську столицю. Коли вперше від початку повномасштабного вторгнення Наталя їхала до Києва, дуже хвилювалася. Боялася побачити рідне місто в руїнах та спалене. Проте побачила, що Київ – незламний. Життя у ньому триває, бо його мужні мешканці продовжують творити історію столиці.
«Я давно визначилася зі своїм вибором і ні про що не шкодую, – запевняє військовослужбовиця. – 1 травня наступного року, коли закінчиться контракт, прийматиму рішення, чи продовжувати службу. Це залежатиме від стану здоров’я, ситуації в країні та інших чинників. Проте поки що на вісімдесят відсотків переконана, що залишуся у війську. Бо тут важлива кожна людина. І мені не байдуже, що буде з країною.
А після нашої Перемоги буду прагнути долучитися до місії зі звільнення полонених. Це не новий для мене досвід. Бо найстрашніше – коли ти нікому не потрібен. Тому дуже важливо підтримати і військових, і їхні родини, цивільних, які постраждали від російського агресора, не лише фінансово: кожен дзвінок, найменша увага – надзвичайно потрібні».

















