Шістнадцять облич дивляться зі стін просто в душу. Шістнадцять доль, які росія спробувала стерти, звести до сухого рядка в реєстрі, – а вони вперто, всупереч усьому, залишаються живими: на полотні, у пам’яті, у боротьбі тих, хто досі чекає. 19 серпня, рівно о шістнадцятій, у київському просторі «Цінності» на Володимирській, 69, ці шістнадцять історій нарешті заговорили вголос – виставкою з болісно точною назвою «Украдене щастя».
Це не мистецтво заради мистецтва. Це – крик, переведений у фарби й папір, бо слів для такого болю часом бракує навіть найдосвідченішим. І, як це часто буває на цій війні, задум народився не з натхнення, а з особистої розпуки.
Вам також може сподобатися
Жінка, що не відпустила мрію
Авторка проєкту – Олена Цигіпа, дружина новокаховського журналіста, волонтера й керівника громадської організації «Каховський плацдарм» Сергія Цигіпи. Як зазначає видання «Вгору», окупанти викрали Сергія на захопленій території Херсонщини ще 12 березня 2022 року. Восени 2023-го окупаційний «суд» у Криму призначив йому 13 років колонії – вирок залишили без змін і в апеляції, і в так званій касації у москві. За інформацією того ж видання, у червні 2025-го Сергій змушений був оголосити голодування – це був єдиний спосіб домогтися передачі необхідних йому ліків.
Понад чотири роки Олена живе на два світи: тут, де щодня чекає бодай коротку звістку, і там, у своїй уяві, де чоловік досі вільний. Саме цей досвід і підказав їй ідею: говорити про цивільних бранців не мовою сухих цифр, а мовою людських почуттів, як вона сама пояснила виданню «Вгору». Задум народився ще два роки тому й спершу бачився значно масштабнішим – документальний фільм, картини-колажі, перформанс. Була навіть команда: режисерка, оператор, художниця, керівник шоу-балету. Олена подала заявку на грант. Отримала відмову. Тоді, зізнається вона, здавалося, що мрія так мрією й залишиться. Але вона не відпустила.
У лютому цього року, як розповідає «Вгору», доля звела Олену з Людмилою Плачковою з Мелітополя – про її родину «Сімейна газета» писала у № 32 від 12 серпня. Нагадаю коротко: маму Людмили, Тетяну, закатували в російському полоні, батько й досі значиться безвісти зниклим. Людмила, яка, попри цей біль, щодня добивається бодай якогось механізму повернення цивільних бранців, долучилася до проєкту як дизайнерка й допомогла Олені візуально втілити задум. Так особиста трагедія однієї родини стала цеглинкою у спільній справі порятунку тисяч інших.
Спонсор, знайдений у відчаї
Шлях до відкриття був не з легких. Разом із членкинями громадської організації «Цивільні вільні» жінки, за словами Олени, стукали в різні двері, шукали фінансування, готові були на партнерство з будь-ким, хто б погодився допомогти. І коли вже здавалося, що дорога затягнеться на роки, голова організації Марія Сизенова знайшла спонсора – і проєкт нарешті здобув шанс стати виставкою.
Марія знає цей біль не з чужих слів. Вона – бердянка, чий батько – священник і волонтер Віктор Бондаренко, засуджений окупантами на 22 роки позбавлення волі. Її чоловіка теж утримували незаконно – нині він на волі, але слід тих місяців, певна, залишиться у родині назавжди.
Видання «Бердянськ 24» узяло в Марії розгорнутий коментар про суть задуму. За її словами, картина здатна зупинити людину так, як не завжди спроможне слово, – змусити придивитися, прочитати історію, відчути. Мета проста й водночас неосяжна: щоб після виставки в людей залишалися в пам’яті не сухі цифри, а конкретні імена. Щоб слово «цивільний полонений» перестало бути абстракцією і стало обличчям, історією, чиєюсь мамою чи чиїмось сином.
Взагалі над цим проєктом працювало чимало небайдужих. Над задумом, до прикладу, Тетяна Зелена, сестра Сергія Лихоманова, якого росія теж засудила. А в організації виставки також брала участь Люсьєна Зіновкіна, дружина Костянтина Зіновкіна якого вже четвертий рік росіяни судять…
Шістнадцять доль на стінах
Шістнадцять колажів – шістнадцять українців, яких росія позбавила свободи лише за те, що вони залишалися собою: громадянами власної держави, які не схилили голови навіть під ворожим чоботом. За кожним обличчям на стіні – людина, що донедавна мала звичайне життя: сім’ю, роботу, мрії, плани на завтра, які ніхто не питав дозволу забрати.
Організаторки наголошують: ці шістнадцять – лише крапля з океану в шістнадцять тисяч. Стільки, за офіційними даними, наразі налічують цивільних, яких незаконно утримує ворог. За кожною цифрою – родина, що оббиває пороги можновладців, стукає в зачинені двері міжнародних інституцій, чекає бодай телефонного дзвінка, який стане початком повернення додому.
На відкритті були присутні представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Міністерства закордонних справ та Офісу омбудсмана. І всі говорили, по суті, про одне: про цих людей не можна просто розповідати. Про них треба кричати – голосно, невпинно, доти, доки світ не почує, бо міжнародна байдужість – це теж різновид неволі, тільки менш помітний.
Там, де безсилі слова
Коли дивишся на ці колажі, розумієш: кожен з них – це не просто художня робота, а частка чиєїсь незагоєної рани, дбайливо перенесена на полотно руками тих, хто сам пережив або продовжує переживати таке саме чекання. Людмила Плачкова, яка ще донедавна прикрашала своїм декором чужі весілля й свята, тепер вкладає ту саму любов до деталі й кольору у справу зовсім іншого штибу – туди, де кожен вирізаний фрагмент, кожна композиція мусить достукатися бодай до одного байдужого серця.
Організаторки не збираються зупинятися на одному показі. З 31 серпня, адже доти тривала у Києві, виставка поїде беззвучно, проте так влучно й боляче влучати в кожну душу, за кордон: у Польщу, Італію, Литву, Францію, де окремі міста вже готові взяти під свою опіку історії конкретних українських цивільних полонених, аби про них говорили доти, доки вони не повернуться додому.
А Людмила й далі живе очікуванням дзвінка, після якого негайно помчить в Україну – обійняти тата. І поки ця віра жива в ній, живою залишається і надія тих шістнадцяти тисяч родин, які, як і вона, чекають на своє власне, ще не повернуте, украдене щастя.
