Чотири з половиною роки тому, коли перші потяги з жінками й дітьми перетинали кордон у Перемишлі, Європа плакала разом з нами й відчиняла двері – квартир, шкіл, власних родин. Сьогодні, восени 2026-го, тих сліз уже майже не видно. Дедалі частіше чуємо слово, яке боляче б’є по всьому, у що ми вірили: втома. Це не емоційне враження, а зафіксована соціологами тенденція, і саме тому цьогорічні цифри варто зібрати докупи.
Найпоказовіший приклад – Польща. Як повідомляє «Радіо Свобода» з посиланням на липневе опитування Центру дослідження громадської думки CBOS, 52 відсотки поляків уже вважають, що держава не повинна приймати українських переселенців, тоді як прихильників лишилося 42 відсотки – уперше за весь час війни противники прийому переважили прихильників. Одразу після вторгнення прийом підтримували 94 відсотки опитаних. Політолог Ягеллонського університету Матеуш Каміонка пояснює це послабленням відчуття надзвичайної ситуації, зростанням вартості життя та тим, що присутність українців дедалі частіше стає предметом внутрішньополітичного протистояння.
Вам також може сподобатися
Водночас соціолог, чию думку наводить видання «Уніан», застерігає від спрощень: попри розмови про «втому» поляків, українці й далі активно інтегруються, легально працюють і роблять реальний внесок в економіку Польщі, вирівнюючи демографічну кризу. Тобто медійний образ «втомленої Польщі» частково роздмухують саме політичні сили, зацікавлені в експлуатації страху перед конкуренцією на ринку праці.
Схожа тенденція в Німеччині – державі, яка прийняла найбільше українців серед усіх країн ЄС. Як інформує «Ен Ві» з посиланням на опитування газети Bild, дві третини німців (66 відсотків) виступають проти продовження виплат Bürgergeld для українських біженців. Формально тимчасовий захист там гарантований щонайменше до весни 2027-го, але дискусія дедалі частіше зводиться до питання ціни нашої присутності.
У Чехії, за даними видання «Компас» із посиланням на аналітичний центр STEM, понад половина чехів вважають, що українці надмірно навантажують державний бюджет, а 60 відсотків переконані, ніби ми отримуємо з нього більше, ніж вносимо – хоча сам STEM наголошує, що офіційна статистика свідчить про протилежне. При цьому те саме дослідження фіксує зростання підтримки на державному рівні: 54 відсотків чехів виступають за продовження військової допомоги Україні – на сім пунктів більше, ніж раніше.
У Словаччині ситуація тривожніша. Словацьке видання «Новини СМЕ» з посиланням на Globsec Trends 2026 повідомляє: серед усіх досліджуваних країн саме Словаччина показала найвищий рівень підтримки тези, що Україна мала б відмовитися від частини своїх територій заради миру – і це попри те, що власну армію ЄС підтримують аж 66 відсотків словаків.
Дослідження компанії «Експертс клаб», яке наводить видання «Фіксіджен», фіксує: позитивне ставлення самих українців до Великої Британії перевищує 74 відсотки. Водночас видання «ВВ.ком.юа» звертає увагу на зростання партії Reform UK, яке робить міграційну дискусію жорсткішою, хоча підтримка України на безпековому рівні залишається консенсусною. «Радіо Свобода» ж розповідає протилежну історію – про мережу кінотеатрів «Кінеполіс» у Бельгії, де українці становлять менше одного відсотка населення, але забезпечують майже два відсотки каси мережі: там, де є живий культурний контакт, а не абстрактна цифра в новинах, інтерес до нас лише зростає.
Якщо відкласти вбік соціологію настроїв і подивитися на суху економічну статистику, картина стає ще цікавішою. За лютневими даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, які наводить агентство «Інтерфакс», рівень працевлаштування українських біженців суттєво різниться від країни до країни: лідирують Естонія та Угорщина (72 і 71 відсоток), за ними йдуть Британія (69), Польща (68) і Чехія (66 відсотків). А от у Франції показник значно скромніший – лише 53, у Нідерландах – 64 відсотки. Аналітики ООН наголошують: володіння місцевою мовою є одним із найсильніших предикторів (показник, за яким можна передбачити або спрогнозувати результат ще до того, як він настане) працевлаштування, а майже 60 відсотків працевлаштованих українців зізнаються, що працюють нижче своєї кваліфікації. Ця цифра – краще за будь-яке опитування про «симпатії» – пояснює, звідки насправді береться суспільна втома: не з упередження, а з реального навантаження на ринки праці, коли інтеграція буксує через мовний і кваліфікаційний бар’єр.
За опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, проведеним у травні-червні цього року, 56 відсотків українців переконані, що США втомлюються від війни, тоді як щодо Європи цей показник помітно нижчий – лише 25 відсотків. Водночас квітневе дослідження Центру Разумкова на замовлення Київського безпекового форуму фіксує зустрічний рух: позитивне ставлення українців до західних країн зростає, а Британія й Канада демонструють одні з найвищих показників приросту симпатій.
Якщо звести все докупи, картина 2026 року виходить неоднозначною, але чіткою: ставлення до нас у різних країнах більше не рухається однією траєкторією. Десь, як у Польщі й Словаччині, солідарність відверто відступає під тиском втоми й політичних розрахунків. Десь, як у Чехії, побутова дратівливість парадоксально співіснує зі зростанням державної підтримки. А десь, як у Бельгії чи серед британців, живий контакт і далі переважує будь-яку статистичну втому – так само, як реальна економічна інтеграція, а не міфи про соціальні виплати, зрештою визначає: стаємо ми для приймаючих країн тягарем чи ресурсом.
Це не привід впадати у відчай, а привід подорослішати як нації. Питання цієї осені не в тому, чи люблять нас, як у березні 2022-го. Питання – чи вміємо ми заслуговувати повагу там, де вигоряє співчуття: мовою, працею, кваліфікацією, культурою – а не самим лише фактом трагедії. Різниця між жалем і повагою – саме та, за яку варто боротися щодня, а не тільки в річницю вторгнення.
