Вона колись над усе мріяла стати лікаркою, лікувати і рятувати людей. Закінчила спочатку медичне училище в Тернополі, затим бакалаврат місцевого медінституту.
«Навіть трудовий шлях розпочала за фахом, ще навчаючись, – каже Оксана Яворська. – Працювала молодшою медсестрою в онкодиспансері, лаборантом на кафедрі інституту, операційною медсестрою, анестезисткою, лаборанткою в бюро судово-медичної експертизи».
Вам також може сподобатися
На фото: «Хороша тактика здатна врятувати життя», каже санінструкторка Оксана Яворська. Фото з архіву співрозмовниці.
Жінка вже мала чоловіка, разом виховували сина й донечку. У 2015-му чоловіка мобілізували. Він захищав країну до 2024 року.
Коли почалася велика війна і не вистачало медиків, Оксана Василівна вирішила влаштуватися на евакуаційний потяг. Навіть подала заявку. На той час вона працювала медсестрою в Тернопільському національному медичному університеті на кафедрі дитячої стоматології. Син мешкав у Києві, але донечка ще навчалася у школі. Тож через те, що про дитину не було кому піклуватися, жінка залишилася вдома.
«На початку 2024-го в інтернеті побачила, що певній частині потрібні медики. Зв’язалася з ними. Дали відношення. Навесні того ж року підписала контракт», – каже жінка.
Нині молодшому сержанту Оксані Яворській на позивний «Док» – 54. З початку служби жінка пройшла на Київщині базову загальну військову підготовку, виконувала завдання у резервній роті інженерного батальйону в рідній Тернопільщині, чотири місяці цьогоріч була на передовій. На Донеччині разом з колегами-медиками на стабілізаційному пункті рятувала життя і військовим, і цивільним.
«Пам’ятаю, як вперше довелося спілкуватися там з місцевими. Ту агресію, злість. Кидали нам: «Зачем вы сюда приехали? Если б не вы, ничего бы не было…» І таке подібне», – пригадує Оксана.
Нині жінка проходить службу в 176 окремому навчальному батальйоні. Навчає тактичній медицині наших бійців. І завжди починає з найголовнішого: «Вам потрібно це знати. Бо допоможе врятувати не тільки власне життя, але й життя побратима. Але нехай ці знання вам ніколи не знадобляться».
Чимало смертей довелося побачити Оксані Василівні. Чимало Захисників, які після загибелі товаришів на їхніх очах впадали в депресії, у відчай, істерили, замикалися в собі… Тож мусила шукати підхід до кожного, щоб повертати до реальності. Звичайно, душу зцілити в таких ситуаціях нікому не під силу. Але щоб краще розуміти бійців, вміти надати фахову допомогу, торік жінка вступила до Тернопільського політехнічного університету, щоб здобути рівень магістра на кафедрі психології.
У березні наступного року у санінструкторки Оксани Яворської закінчується контракт. Швидше за все, каже, що залишиться у війську. Буде вчити рятувати життя, бо кожне, переконана – священне.
Не раз жінці-наставниці дякували ті, яких вчила виживати. За її мудрі настанови, за фахові поради. Цей досвід – безцінний.
Нині на передовій і син медикині. Донечка навчається на другому курсі педагогічного вишу.
«Після бойових отримала відпустку. Поїхала до Тернополя. Знаєте, я була вражена. Наче в країні війни немає. Болить, що дехто навіть не вважає за потрібне зупинитися, встати о дев’ятій – з поваги до загиблих Захисників. Я ж за цю хвилину навіть не встигаю згадати своїх полеглих побратимів… Скільки вже їх пішло у засвіти…
Багато хто запитував, коли ж закінчиться війна. Відповідала: «Коли ви всі підете воювати». Дуже старіють люди на війні. Бувало, навіть не впізнавала своїх хлопців, які виходили з позицій. А чим далі від передової, тим навіть не відчувається, що триває жорстока війна. На жаль.
