Коли надворі гарна погода, Богдан Лучишин неквапом спускає свою дружину Лідію надвір, щоб посадовити її в крісло колісне та вирушити на чергову прогулянку чи поїхати по справах. Жінка остаточно втратила можливість ходити після загибелі на війні Мирослава – молодшого сина. Старшого, Романа, батьки поховали у 2017 році…
Їх історія почалася в рідному Жидачеві на Львівщині. Лідія і Богдан вчилися в одному класі, а після закінчення школи одружилися. Дівчина цікавилася технікою, тож заочно здобула фах техніка-механіка лісопереробного виробництва. Як і більшість жителів Жидачева, молоде подружжя розпочало свій трудовий шлях на місцевому картонно-паперовому комбінаті.
«Якось з’явилася вакансія кранівника, і я згодилася спробувати, – розповідає жінка. – І з того часу понад 25 років баштові крани стали моєю стихією. Об’їздила чимало будівельних майданчиків у багатьох містах України. А коли проходила конкурси у польсько-українській будівельній компанії, то перемогла за часом: забралася на кран заввишки 110 метрів за сім з половиною хвилин замість передбачених нормою 15-ти…»
За зростом жінка – всього метр п’ятдесят, проте жартома зізнається, що це не завадило їй дивитися на світ згори.
У подружжя народилося троє дітей. Всіх поставили на ноги. Чекали на гостини до себе. Донька Іванна нині сама мама п’ятьох дітей, один син з дитинства має інвалідність. «Сини, Роман та Мирослав, не раз просилися до мене на кран, – пригадує Лідія Романівна. – І коли була можливість, я їх брала з собою, страхувала, показувала, розповідала про свою роботу. Як їм подобалося бачити все місто з висоти пташиного польоту! Тож коли виросли, обидва стали кранівниками. Загалом я виховала немало робітників-висотників. Мала чимало учнів».
За словами матері, Роман навчився ремонтувати та налагоджувати баштові крани. І якось, їдучи на чергове замовлення, його бригада потрапила в ДТП. У ній, на жаль, не вижив ніхто із восьми чоловіків. Це сталося у 2017 році… У Романа залишилися дружина і донечка.
Попри те що Лідія Романівна дуже любила свою роботу та віддала їй багато років свого життя, мала вагомий досвід, не обійшлося в практиці жінки й без трагедій. За свою кар’єру п’ять разів отримувала струс мозку, двічі падала. «Один раз, коли зірвалася з крана, не було блокування закінчення драбини, а іншого разу – піднімалася у спеку, запаморочилось у голові, втратила свідомість і полетіла донизу з висоти між другим і третій поверхом. Відтоді маю інвалідність ІІ групи. Працювати вже не могла. Вийшла на пенсію», – каже жінка.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Лідії Лучишин було вже за шістдесят. Мирослав на той час жив у Києві, працював комендантом гуртожитку. З перших днів пішов у тероборону, допомагав біженцям, стежив за порядком. Згодом повернувся додому. «Колись його не взяли в армію через стан здоров’я: в Мирослава був перебитий ніс, внаслідок чого він не міг повноцінно дихати носом, тільки ротом, – розповідає мати. – Син завжди допомагав людям, мав чимало підопічних: підсобляв з продуктами, ходив за покупками, допомагав з документами, платіжками, кому що потрібно було привезти, завезти…»
26 лютого 2024 року Мирославу виповнилося 40 років. Від першого шлюбу мав донечку. Ще одну – від другого. З початком війни дружина з нею виїхала за кордон. «Коли невістка дізналася, що Мирославу вручили повістку і він пішов на війну, подала на аліменти, – каже мати. – Наприкінці травня син прийшов до мене і каже: «Мамо, я йду воювати». І наче відчував тоді, що більше не побачимося. З Житомирщини, де проходив навчання, телефонував. Казав, що дуже болять ноги. Не може ходити. Я ж зібрала документи, що маю другу групу інвалідності, чоловік – третю. Надіслала їх командуванню. Проте мені сказали, що чоловік зі своєю групою інвалідності може дати мені раду. Не відпустили сина додому. А на початку серпня він вже був на Курському напрямку».
Із сайту пам’яті загиблим Героям Львівщини дізналися, що Мирослав Лучишин був гранатометником десантно-штурмової роти. Він загинув 21 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Мала Локня Курської області рф.
«Востаннє ми з ним розмовляли 9 серпня, – згадує Лідія Романівна. – Намагався заспокоїти, попереджав, що може не виходити на зв’язок, бо йде на завдання. Так і не вийшов. Хтось мені потім розповідав, що його поранило в ногу, а потім ворожий дрон скинув ще й вибухівку».
Поховали Мирослава на Алеї Слави у Жидачеві. Діти залишилися без тата, а батьки – без підтримки та єдиної надії.
«Відколи сина не стало, з місцевого військкомату ніхто навіть не поцікавиться, як ми, інваліди, живемо. Як виживаємо. Після похорону сина я остаточно стала прикута до візка, маю багато супутніх захворювань, як і чоловік. У доньки своїх проблем вистачає… Отака вона, наша старість. Колись у страшній аварії ми втратили старшого сина, а тепер війна забрала у нас і молодшого».
