У Надії Михайлівни та Володимира Олексійовича кляті московити забрали найдорожчих. На початку повномасштабного вторгнення вони втратили зятя-військового, у листопаді 2024-го рашисти вбили сина, а через чотири місяці загинув племінник.
Ігор народився 26 березня 1991 року в Охтирці. Змалку ходив на танці. Спочатку танцював народні, а потім полюбив брейк. Захоплювався дзюдо. Ріс веселим та дуже енергійним. Здобув спеціальність муляра, пічника, штукатура. Далі була служба в армії, базову військову підготовку проходив на Київщині у навчальному центрі «Десна».
Вам також може сподобатися
«Коли повернувся, шукав різних підробітків: і на базарі торгував, в магазині, був барменом в кафе, – пригадує мама Надія. – Так і позивний до нього пізніше пристав «Бармен». Згодом син вирішив стати військовим і в 2015 році підписав контракт. З жовтня наступного боронив країну на буремному сході у складі 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців».
Старший солдат Ігор Тронь боронив район шахти «Бутівка» – легендарний бойовий форпост і передову позицію українських військ на лінії зіткнення поблизу Авдіївки та Донецького летовища. За цей рубікон тривали запеклі бої у 2014-2017 роках. Мама пригадує, що син тижнями не виходив на зв’язок. По крупицях збирала інформацію: де він, що з ним?..
«4 березня 2017-го року син отримав осколкові поранення. Лікувався у шпиталі Покровська. Але нас просив не приїжджати, казав, що сам упорається. Після того мав коротку відпустку, трохи побув удома. Відновлювався після поранення. Мав серйозні проблеми з кульшовим суглобом, який постраждав від осколків. Мучили судоми… Мав не одну контузію. Але служба кликала назад. У 2018 році, коли закінчився черговий контракт, повернувся до цивільного життя, влаштувався на роботу. Спочатку продавцем у магазин сантехніки, потім охоронцем. Але через воєнні травми працювати довго не зміг. Жив тимчасовими підробітками.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, вдома були утрьох: я з чоловіком і син. Дочка з чоловіком мешкали на Одещині, обидва служили. Ігор подався до військкомату в перші ж дні великої війни. Доєднався до лав 117 окремої бригади тероборони. Вона дислокувалася у військовій частині в Охтирці. 26 лютого 2022 року рашисти завдали по ній авіаудар, який забрав життя понад 70 українських військовослужбовців. Син тоді дивом вцілів», – каже жінка.
За словами матері, Ігор до 2024 року здебільшого проходив службу на рідній Сумщині. Коли мав нагоду, приїздив додому. Часто брав із собою побратимів, щоб помитися, поїсти. Батьки були раді таким гостям і робили все, аби допомогти хлопцям.
«У 2024-му сина перекинули на Курський напрямок. Ще попросив берці літні йому привезти. Тоді востаннє з ним бачилися, – крізь сльози мовить мама. – Таке складалося враження, наче розумів, що попереду – дорога в один кінець… І передачу через кілька днів зібрали. Все, що просив: пилки, ліки, їжу, інше необхідне. Потім телефонував, дякував, що все отримали.
Про свою війну нам мало розповідав. А потім якось натрапили на відео, де хлопці в бліндажі розмовляли, а син і каже: «Та ми всі хочемо жити. Але кому як дано. Та якщо що, нехай краще зразу уб’є, ніж потім лежати і мучитись».
Того фатального дня, як потім дізнаються рідні, син з побратимами були на позиції. Йшов бій, їхали БТРи. Ігор, як завжди, веселив хлопців, піднімав їм настрій, підтримував бойовий дух. Один боєць отримав поранення, «Бармен» надав першу допомогу. Запевнив, що все буде добре. Після бою почалася зачистка. Наші хлопці вийшли та рухалися в різні боки, щоб виявити ворога. Ігор не помітив, як за колодою причаївся ворог. Причому не корінний росіянин, а чи то чечен, чи бурят… Куля прилетіла прямо в голову «Бармену». Він загинув миттєво…
Це сталося в районі села Кругленького Суджанського району на Курщині.
Ігор Тронь був гранатометником стрілецької роти. Він загинув 7 листопада 2024 року, виконуючи бойове завдання. Поховали Героя на Алеї Слави в рідному місті.
За свою службу Захисник отримав чимало нагород. Здебільшого – за часів АТО: медаль «За відвагу», пам’ятну та бойову відзнаку – нагрудний знак «Шахта Бутівка», почесну відзнаку «Холодний Яр», медаль «Захиснику Вітчизни» та інші. Посмертно удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Ігор так і не встиг зробити пропозицію коханій, з якою хотів поєднати свою долю.
Надія Михайлівна з чоловіком часто ходять на могилу сина. Торік поставили пам’ятник, з якого його зображення на фоні прапора зустрічає рідних. А позаду гранітної плити світлина Ігоря: він сидить на лавці на фоні місцевого парку, де любив ганяти на своєму мотоциклі… Вдома досі все нагадує про сина. І магнітофон, на якому слухав музику, і велика колекція запальничок, шолом від двоколісного… І біль, який вже ніколи не вщухне.
