Третього жовтня цього року вони мали відзначати 12-ту річницю, відколи стали нерозлучними. Відколи стали єдиним цілим. Відколи ділили все: і радість, і біду, і роботу, і захоплення, і навіть… мрії.
Настя познайомилася з Сергієм ще у школі. Вчилися у різних класах, але якось отримали відповідальне завдання: підготувати свято до Дня вчителя. За той тиждень спільних клопотів так здружилися, що зрозуміли: це доля.
Вам також може сподобатися
«Після школи ми здобували освіту, затим почали трудовий шлях, – почала свою історію Анастасія. – Сергій у Хмельницькому працював за спеціальністю – монтажником утеплення будівель. Та щоб здійснити нашу мрію про власну справу, багато років разом їздили за кордон. На все потрібні були кошти, які тут, на жаль, заробити не могли. Сергій був дуже допитливим, йому завжди все було цікаво. Він перепробував себе у багатьох різних сферах».
Своє життя та бізнес молоді люди вирішили будувати у Коржівцях на Поділлі, де мешкала бабуся Анастасії. Тож всі зароблені кошти вкладали у ремонти, техніку…
«Сергію, коли тільки приїхав вперше сюди ще майже 12 років тому, одразу тут сподобалося. Захоплювався селом, краєвидами. Поруч – ліс, річка… Тут і захотів жити, бо місто не дуже любив. Спочатку ми спробували займатися птахівництвом, свинарством – свого часу Сергій закінчив ще й аграрний фаховий коледж, але згодом віднайшов себе у садівництві. Це було йому до душі. І з 2020 року ми почали висаджувати сад. Паралельно їздили в Чехію на заробітки, а коли поверталися, збільшували площі насаджень. Підростали наші персики, черешні, яблуні, вишні, сливи», – каже жінка.
Інформацію, як доглядати за цими плодовими деревами, подружжя шукало в інтернеті, замовляли необхідні препарати від хвороб, шкідників, відповідні оприскувачі.
Бабуся, на жаль, відійшла у вічність того ж 2020 року. Відтоді Настя та Сергій господарювали самі. Разом планували, разом працювали, йшли до спільної мети, будували мрії.
«Чоловіку за життя ніхто нічого не подарував. Оце все, що він мав, він досягав своїми силами. Для нього не було чогось неможливого. Якщо він не міг щось вирішити, він шукав варіанти, як можна це зробити. Він був дуже цілеспрямований, відповідальний», – пригадує Анастасія.
За три тижні до початку повномасштабного рашистського вторгнення Настя і Сергій повернулися з Чехії. Як завжди, наводили лад у себе вдома. Про те, що почалася велика війна, жінці телефоном повідомив її батько, який мешкає в Києві.
«Перші Сергієві слова були – ми живемо в XXI столітті і неможливо, щоб це тривало довго, – каже вона. – Думали, що через місяць все закінчиться… Хіба міг хтось у цивілізованому світі подумати, що може бути така страшна біда до сьогоднішнього дня?! Щоб було за що жити, я їздила на заробітки в Бельгію, на поля. А Сергій вдома дивився за господарством. Мобілізували чоловіка в листопаді 2025-го. Військового досвіду не мав, тож спочатку проходив навчання у Житомирському навчальному центрі, затим опановував роботу дронів. Вперше поїхав на передову 17 лютого. Потрапив у військову частину в Сумах. Позивний собі взяв «Агроном», за фахом».
Без чоловіка Анастасія більше не садила сад. Доглядала за тими деревами, які ростили разом. Востаннє бачилися 21 червня, коли дружина їздила до нього.
«Ми з чоловіком – рибалки, а в Сумах дуже гарна річка є. Тож гуляли біля неї, ходили на каву, в кіно, купували військову форму, інші потрібні речі, які йому були потрібні. Багато спілкувалися, будували плани, говорили про майбутнє. Бо мали дуже багато землі і хотіли, щоб вона приносила користь. Тоді ж він вперше скуштував наші черешні й вишні, які я привезла йому на Сумщину. З першого урожаю. Ягодами пригощав своїх побратимів, пишався своєю працею.
Візуально він змінився, дуже схуд. Але він так любив життя! І там, знаєте, ще більше став його цінувати. Він дуже хотів жити. Завжди мені казав: «Кохана, не хвилюйся, зі мною нічого не станеться. Я тебе не залишу». До останнього дня я завжди була з ним на зв’язку. І навіть вранці 6 липня, за годину до того, як він загинув, ми з ним переписувалися. Серце нічого не передчувало…» – не може змиритися з надважкою втратою дружина.
За словами Анастасії, наприкінці серпня Сергій мав приїхати у відпустку. Дуже чекали обоє зустрічі в рідному селі. Та так і не встиг приїхати.
Того фатального дня «Агроном» виконував бойове завдання. На позицію, де Сергій Мальгін споряджав дрони, влучив ворожий безпілотник. Обличчя не постраждало, а тіло все посікло осколками… Добу його не могли дістати з позиції: ворог підступно обстрілював місцину.
Захисника поховали на кладовищі в Коржівцях. В селі, яке він так любив і в якому так мріяв жити, ростити свій великий пишний сад… «Ми не встигли офіційно одружитися. Для нас це було неважливо, ми не надавали цьому великого значення. Наша історія почалася майже 12 років тому. Ми кохали одне одного. А потім я його просто чекала живим. Звичайно, ми хотіли, планували весілля, але завжди щось стояло на заваді: то коронавірус, то війна… І воно все відкладалось. Ми просто чекали кращого часу і думали, що маємо його багато… І ніколи не думала, що з коханим може щось статися. Але ми не врахували, що на війні не тільки від нього все залежить».
Відтоді, як Сергій навіки повернувся в село, Анастасія часто приходить на його могилу: «Тепер я можу про нього піклуватися вже тільки так. Носити йому квіти, побути з ним, розповісти про прожитий день, про справи…»
Підтримують нині жінку батьки, її племінниця Крістіна, яка не відходила від Насті перші тижні після похорону, а зараз часто приїздить. Її ще маленькою разом з Сергієм водили до дитсадка, росла на їхніх очах.
А майбутнє, яке намічали колись з коханим, Анастасія тепер мусить творити сама. Якщо дасть Бог життя і здоров’я, планує ростити сад, у пам’ять про чоловіка закласти нові дерева. Цьогоріч перший урожай допомогли реалізовувати рідні і знайомі. А коли сад вийде на свою повну потужність, треба буде думати про збір, зберігання і збут. «Нам так і не вдалося об’їздити всю Україну, побачити її унікальні природу, споруди, історичні пам’ятки. Не здійснилася мрія порибалити у різних її куточках. Також Сергій дуже любив футбол. Він так і не встиг побувати на великому футбольному матчі. Він мріяв поїхати в Іспанію, побачити Барселону. Вболівав за їхню футбольну команду. Не пропускав жодні матчі по телевізору. Багато тепер можна згадувати з приставкою «на жаль». І ця рана вже ніколи не загоїться», – крізь сльози мовить Анастасія Гришаєва.
